Ви ще запитуєте, навіщо Україні в НАТО?

або Як уберегтися від «спонукання до миру»

Незалежно від того, як завершиться російсько-грузинська війна  (а станом на середу хиткий мир, судячи з усього, буде укладено), незаперечним лишається факт, що 8 сер­п­ня 2008 року світова спільнота вступила в нову фазу взаємин і геополітичних розкладів. І хоч те саме можна казати й про вторгнення США до Іраку чи визнання незалежності Косова, принаймні наша держава в її новітній історії ніколи не була так близько й настільки причетна до процесів, що відбуваються на сві­товій політичній шахівниці, як сьогодні.

Відверто кажучи, ще тиждень то­му події, що відбувалися останніми днями на Кавказі, могли б передбачати хіба що в найрадикальніших колах обох сторін конфлікту. Однак відчуття власної меншовартості у світовому масштабі у росіян перемогли здоровий глузд й усвідомлення можливих на­слідків від заподіяного. Імперія, якщо вона хоче підтримувати цей статус, мусить воювати й захоплювати нові території та сфери впливу. І це, зда­єть­ся, цілком природно й резонно навіть у XXI столітті, а тому ця ро­сійській агресія не повинна викликати особливих здивувань і розгубленості. Інша річ, що країнам, які потенційно можуть стати жертвами агресора, слід нарешті усвідомити, що у сусідах маємо не братній слов’янський народ, а імперську державу, в розумінні якої ми є провінцією, або, якщо хочете – губернією, яка через незрозумілу історичну забаганку відокремила себе від імперії кордоном і набула суверенітету. Сьогодні таке ставлення  повною мірою відчула на собі Грузія, ми ж наразі воюємо лише в інформаційному полі, у якому, на жаль, теж не досягаємо відчутних перемог.

Наразі Грузія стала пробним полі­гоном для втілення вищезгаданих ім­перських амбіцій Москви. Пробним, бо незважаючи на всі найгірші сподівання й відверту нахабність і відчуття безкарності нашої північної сусідки, одразу було зрозуміло, що штурму Тбілісі й тотального територіального захоплення Грузії не відбудеться. Найцікавішою для Росії була не так здат­ність грузинських військ оборонятися, як намагання оцінити можливості світової спільноти адекватно реагувати на агресію. Правду сказати, Європейський Союз, ООН і США цей іспит не склали або ж принаймні діяли непереконливо. І мова йде не так про не надану військову підтримку грузин­ській стороні (її не могло бути апріорі), як про брак чіткої, узгодженої, а  найголовніше жорсткої позиції щодо російської агресії з боку вищезгаданих країн. Насамперед, звичайно, Сполучених Штатів Америки, які так палко підтримували цю кавказьку країну в демократичних поривах і прагненнях інтегруватися в Північноатлантичний альянс. Хоч, правду сказати, така слаб­кість західного світу виявилася не сьогодні й не вчора, а ще під час відмови щодо прийняття України та Грузії до ПДЧ. Слід відзначити: Європа й Америка просто не знають яким чином від­повідати на загрози, які чи не щодня підносить Росія, й донині не виробили чіткої стратегії дальшого ведення геополітичних ігрищ. Знову ж таки – черговий плюс записуємо Москві, зовнішня політика якої легко знайшла потужних партнерів в образі Німеччини й Франції. Перша взагалі в останні дні вела себе так, ніби у світі нічого ще не відбувається, французи ж узяли на себе роль миротворців, що, з одного боку є незаперечним позитивом, але з іншого – проявом прихованої лояльності до Москви, принаймні жодну іншу європейську країну, окрім згаданих двох, у Кремлі б навіть слухати не забажали.

На жаль, російський «енергетичний» козир спрацьовує не лише відносно України, але є важливим геополітичним чинником у Європі. Також у старому світі добре усвідомлюють, що в них теж рильце в пушку, і розуміють, що визнання незалежності Косова далеко не втекло від гіпотетичної можливості визнання незалежності Південної Осетії чи Абхазії. Та й останні антитерористичні операції США та Великої Британії в Іраку й Афганістані теж віддають душком порушення територіальної цілісності згаданих країн. І хоча ці приклади мають багато принципових від­мінностей, слід визнати, що світова спільнота не може на весь голос заявити про нову «вісь зла» на карті світу, оскільки у відповідь почують: «Самі не ліпші».

Та все ж найближчі тижні у світовому геополітичному розрізі стануть визначальними. Незважаючи на рішення Росії припинити воєнні дії в Грузії і навіть гіпотетичний вивід військ із її території, світ повинен дати подіям жорстку оцінку і вдатися до всіх можливих санкцій. Навряд чи це втихомирить імперські амбіції Москви, однак принаймні змусить рахуватися з тим, що на карті світу є ще й інші вагомі гравці (якщо вони, звичайно, ще є, адже навіть серед європейських та американських лідерів важко нині знайти фігуру, яка б могла посперечатися харизматичністю й вольовими якостями з тим же Володимиром Путіним). Хоча, кладучи руку на серце, такий сценарій є малоймовірним, і російсько-грузинський конфлікт буде просто штучно заморожений і забутий до кращих часів, коли якась сторона відчує в собі сили вийти далі, ніж межі цієї маленької кавказької країни, й набути набагато біль­ших геополітичних дивідендів. Світ за­плющив очі на трагедію чеченського народу, не факт, що не зробить того самого і з грузинами.

Коли заводиться мова про можливе поширення російсько-грузинського конфлікту, то всі одразу ж згадують Україну – ворога №3 в уявленні росіян, після Грузії та США. Про можливу війну з нашою державою (а про це, нарешті, можна говорити відрито, не побоюючись наврочити чи дістати гнівну реакцію за недружнє ставлення до «братів-слов’ян»), у російських колах говорили давно і що не день все активніше – звичайно ж, на рівні гіпотез, але з чітким месиджем про неможливість інак­­шого способу повернути Малоросію в лоно великої Росії. Про зазіхання на територіальну цілісність нашої держави годі й казати, як мовиться, привіт Лужкову. Однак, на відміну від тієї ж Грузії, яка останніми роками активно готувалася до такого розвитку подій: як у військовому аспекті, так і в зовніш­ньополітичному, у нашій державі про цей варіант активно замислилися тільки фатального 8 серпня. Однак, як кажуть у таких випадках, ліпше пізно, ніж ніколи, і нинішні дії українського Президента Віктора Ющенка й зовнішньополітичного відомства нашої держави викликають лише повагу. Чітка позиція й підтримка Грузії у військовому конфлікті, нота протесту щодо участі російського ЧФ у бойових діях, повірте, рішення не просте. Ба більше, всередині країни сприймається неоднозначно, і в таких випадкахдекому з політиків видається, що краще мовчати, як ото Юлія Тимошенко, що претендує на роль головного українського патріота.

Однак цього разу Віктор Андрійович виступив як справжній лідер нації, побував у Тбілісі й разом із іншими президентами з колишнього соціалістичного табору відкрито засудив дії агресора. І, цілком можливо, що саме співдружність східноєвропейських держав може стати тією відповіддю, яку так бояться дати Росії у старій Європі. Безумовно, що найкращий варіант – це вступ до НАТО й гарантії безпеки, які він із собою несе. Однак цілком очевидно, що нас там не дуже чекають, а отже, слід вибудовувати власну стратегію й тактику боротьби – саме боротьби з Північним сусідом. Інакше в ліпшому разі на нас чекає роль такої собі квазідержави, яка виконуватиме роль буфера між цивілізаціями, а в гіршому – нас так само «спонукатимуть до миру», як  останніми днями Грузію. Тільки на відміну від грузинів, де навіть найпалкіші противники Саакашвілі виступили з підтримкою його дій, наша опозиція вже встигла поклонитися Кремлю, чого не зробила навіть Білорусія! Тому в нашому випадку слід навіть не так нарощувати військову міць, як пропагувати національну єдність у країні. Є шанс, що, побачивши справжнє обличчя Москви, деякі наші слов’янофіли, в тому числі й закарпатські, принаймні задумаються про доцільність «родичатися» з таким «старшим» братом.