або Як уберегтися від «спонукання до миру»
Незалежно від того, як завершиться російсько-грузинська війна (а станом на середу хиткий мир, судячи з усього, буде укладено), незаперечним лишається факт, що 8 серпня 2008 року світова спільнота вступила в нову фазу взаємин і геополітичних розкладів. І хоч те саме можна казати й про вторгнення США до Іраку чи визнання незалежності Косова, принаймні наша держава в її новітній історії ніколи не була так близько й настільки причетна до процесів, що відбуваються на світовій політичній шахівниці, як сьогодні.
Відверто кажучи, ще тиждень тому події, що відбувалися останніми днями на Кавказі, могли б передбачати хіба що в найрадикальніших колах обох сторін конфлікту. Однак відчуття власної меншовартості у світовому масштабі у росіян перемогли здоровий глузд й усвідомлення можливих наслідків від заподіяного. Імперія, якщо вона хоче підтримувати цей статус, мусить воювати й захоплювати нові території та сфери впливу. І це, здається, цілком природно й резонно навіть у XXI столітті, а тому ця російській агресія не повинна викликати особливих здивувань і розгубленості. Інша річ, що країнам, які потенційно можуть стати жертвами агресора, слід нарешті усвідомити, що у сусідах маємо не братній слов’янський народ, а імперську державу, в розумінні якої ми є провінцією, або, якщо хочете – губернією, яка через незрозумілу історичну забаганку відокремила себе від імперії кордоном і набула суверенітету. Сьогодні таке ставлення повною мірою відчула на собі Грузія, ми ж наразі воюємо лише в інформаційному полі, у якому, на жаль, теж не досягаємо відчутних перемог.
Наразі Грузія стала пробним полігоном для втілення вищезгаданих імперських амбіцій Москви. Пробним, бо незважаючи на всі найгірші сподівання й відверту нахабність і відчуття безкарності нашої північної сусідки, одразу було зрозуміло, що штурму Тбілісі й тотального територіального захоплення Грузії не відбудеться. Найцікавішою для Росії була не так здатність грузинських військ оборонятися, як намагання оцінити можливості світової спільноти адекватно реагувати на агресію. Правду сказати, Європейський Союз, ООН і США цей іспит не склали або ж принаймні діяли непереконливо. І мова йде не так про не надану військову підтримку грузинській стороні (її не могло бути апріорі), як про брак чіткої, узгодженої, а найголовніше жорсткої позиції щодо російської агресії з боку вищезгаданих країн. Насамперед, звичайно, Сполучених Штатів Америки, які так палко підтримували цю кавказьку країну в демократичних поривах і прагненнях інтегруватися в Північноатлантичний альянс. Хоч, правду сказати, така слабкість західного світу виявилася не сьогодні й не вчора, а ще під час відмови щодо прийняття України та Грузії до ПДЧ. Слід відзначити: Європа й Америка просто не знають яким чином відповідати на загрози, які чи не щодня підносить Росія, й донині не виробили чіткої стратегії дальшого ведення геополітичних ігрищ. Знову ж таки – черговий плюс записуємо Москві, зовнішня політика якої легко знайшла потужних партнерів в образі Німеччини й Франції. Перша взагалі в останні дні вела себе так, ніби у світі нічого ще не відбувається, французи ж узяли на себе роль миротворців, що, з одного боку є незаперечним позитивом, але з іншого – проявом прихованої лояльності до Москви, принаймні жодну іншу європейську країну, окрім згаданих двох, у Кремлі б навіть слухати не забажали.
На жаль, російський «енергетичний» козир спрацьовує не лише відносно України, але є важливим геополітичним чинником у Європі. Також у старому світі добре усвідомлюють, що в них теж рильце в пушку, і розуміють, що визнання незалежності Косова далеко не втекло від гіпотетичної можливості визнання незалежності Південної Осетії чи Абхазії. Та й останні антитерористичні операції США та Великої Британії в Іраку й Афганістані теж віддають душком порушення територіальної цілісності згаданих країн. І хоча ці приклади мають багато принципових відмінностей, слід визнати, що світова спільнота не може на весь голос заявити про нову «вісь зла» на карті світу, оскільки у відповідь почують: «Самі не ліпші».
Та все ж найближчі тижні у світовому геополітичному розрізі стануть визначальними. Незважаючи на рішення Росії припинити воєнні дії в Грузії і навіть гіпотетичний вивід військ із її території, світ повинен дати подіям жорстку оцінку і вдатися до всіх можливих санкцій. Навряд чи це втихомирить імперські амбіції Москви, однак принаймні змусить рахуватися з тим, що на карті світу є ще й інші вагомі гравці (якщо вони, звичайно, ще є, адже навіть серед європейських та американських лідерів важко нині знайти фігуру, яка б могла посперечатися харизматичністю й вольовими якостями з тим же Володимиром Путіним). Хоча, кладучи руку на серце, такий сценарій є малоймовірним, і російсько-грузинський конфлікт буде просто штучно заморожений і забутий до кращих часів, коли якась сторона відчує в собі сили вийти далі, ніж межі цієї маленької кавказької країни, й набути набагато більших геополітичних дивідендів. Світ заплющив очі на трагедію чеченського народу, не факт, що не зробить того самого і з грузинами.
Коли заводиться мова про можливе поширення російсько-грузинського конфлікту, то всі одразу ж згадують Україну – ворога №3 в уявленні росіян, після Грузії та США. Про можливу війну з нашою державою (а про це, нарешті, можна говорити відрито, не побоюючись наврочити чи дістати гнівну реакцію за недружнє ставлення до «братів-слов’ян»), у російських колах говорили давно і що не день все активніше – звичайно ж, на рівні гіпотез, але з чітким месиджем про неможливість інакшого способу повернути Малоросію в лоно великої Росії. Про зазіхання на територіальну цілісність нашої держави годі й казати, як мовиться, привіт Лужкову. Однак, на відміну від тієї ж Грузії, яка останніми роками активно готувалася до такого розвитку подій: як у військовому аспекті, так і в зовнішньополітичному, у нашій державі про цей варіант активно замислилися тільки фатального 8 серпня. Однак, як кажуть у таких випадках, ліпше пізно, ніж ніколи, і нинішні дії українського Президента Віктора Ющенка й зовнішньополітичного відомства нашої держави викликають лише повагу. Чітка позиція й підтримка Грузії у військовому конфлікті, нота протесту щодо участі російського ЧФ у бойових діях, повірте, рішення не просте. Ба більше, всередині країни сприймається неоднозначно, і в таких випадкахдекому з політиків видається, що краще мовчати, як ото Юлія Тимошенко, що претендує на роль головного українського патріота.
Однак цього разу Віктор Андрійович виступив як справжній лідер нації, побував у Тбілісі й разом із іншими президентами з колишнього соціалістичного табору відкрито засудив дії агресора. І, цілком можливо, що саме співдружність східноєвропейських держав може стати тією відповіддю, яку так бояться дати Росії у старій Європі. Безумовно, що найкращий варіант – це вступ до НАТО й гарантії безпеки, які він із собою несе. Однак цілком очевидно, що нас там не дуже чекають, а отже, слід вибудовувати власну стратегію й тактику боротьби – саме боротьби з Північним сусідом. Інакше в ліпшому разі на нас чекає роль такої собі квазідержави, яка виконуватиме роль буфера між цивілізаціями, а в гіршому – нас так само «спонукатимуть до миру», як останніми днями Грузію. Тільки на відміну від грузинів, де навіть найпалкіші противники Саакашвілі виступили з підтримкою його дій, наша опозиція вже встигла поклонитися Кремлю, чого не зробила навіть Білорусія! Тому в нашому випадку слід навіть не так нарощувати військову міць, як пропагувати національну єдність у країні. Є шанс, що, побачивши справжнє обличчя Москви, деякі наші слов’янофіли, в тому числі й закарпатські, принаймні задумаються про доцільність «родичатися» з таким «старшим» братом.
