29-річний отець Павло Сосницький з перших днів повномасштабного вторгнення служить у військовому шпиталі. За цей час, каже, навчився бути для поранених бійців не лише духовним наставником, а й справжнім другом.
Отець Павло народився у селі Онок Берегівського району. Каже, ще в дитинстві відчув, що повинен поєднати своє життя з церквою, надихаючись прикладом настоятеля греко-католицької церкви у рідному селі: його людяністю, відкритістю й простотою. Вивчився в Ужгородській семінарії і у 23 роки сам став священником.
«Я перший священник у своїй родині. І це стало для мене ще одним підтвердженням, що то дійсно було покликання. Багато людей думають, що для того, щоб стати священником, треба якесь незвичайне чудо пережити. Але в мене, напевно, нема історії з якої можна написати книжку. Мій шлях почався з Мукачева, тут я служив в місцевій церкві, потім отримав служіння в Новому Давидкові. Паралельно з тим отримав додаткову місію від Єпископа, щоб служити для лікарні святого Мартина», — розповідає о.Павло Сосницький.
В лікарні святого Мартина о. Павло Сосницький служив два роки, поки не почалася Велика війна. Тоді отримав пропозицію стати капеланом мукачівського військового шпиталю й без роздумів погодився
«Служіння для хворих — близьке для мене. Щоправда, я ніколи не думав, що все буде так. Я малював собі в голові якісь сценарії: як би воно могло бути, як мені треба поводитися, як говорити. Але по факту зустрівшись з реальністю, все виявилося не так, як я малював собі в голові. Не скажу, що це погано. Навпаки, напевно в кращу сторону, бо я думав, що люди хворі — завжди більш агресивні, до них треба мінімум говорити, не проявляти ніяких емоцій. Але насправді вони дуже люблять і дуже хочуть спілкуватися. Просто так… щиро, по-дружньому. І то було для мене таким приємним відкриттям у моєму служінні», — ділиться капелан.
Проте, розповідає чоловік, бійці не відразу йдуть на довірливі бесіди. Більшість з них просто не звикли ділитися тим, що болить, намагаючись справлятися з проблемою самостійно. Тому капелан вирішив не бути для військових психологом: не давати їм настанов, порад, повчань. Він приходить до них, як знайомий, побратим або друг. Веде розмови за чашкою кави. Каже, за цей час, з великою кількістю бійців і справді щиро потоваришував.
«Капеланство має свій слоган: «Бути поруч». Важливою є просто моя фізична присутність. З цієї присутності потім зароджується діалог. Зі звичайний буденних розмов про сім’ю, про життя, про служіння у війську зароджуються більш глибокі теми, котрі військові тривалий час носили в собі, переживали, пробували з кимось ділитися. І от коли вони зустрічаються з капеланом, то можуть уже задати йому всі ці болючі питання. Майже після кожної такої глибокої розмови із пораненим, ми лишаємося добрими друзями: обмінюємося контактами, соцмережами і підтримуємо зв’язок. Наші військовослужбовці є досить віруючими людьми. Вони потребують цю свою віру проявляти тими чи іншими способами: через служіння літургії, таїнств чи бесід на духовні теми. Тому присутність капелана є важливою складовою для морального, духовного життя військовослужбовців. Не важливо, це в зоні виконання бойових завдань чи вже тут на відновленні в госпіталі», — каже о. Павло Сосницький.
Є серед поранених бійців і такі, що навмисно шукають зустрічі з капеланом. Під час відпочинку вони думають про своє життя і те, що довелося пережити на фронті. Хтось аналізує гріхи свої, йому хочеться висловитися, посповідатися.
«Є військові, що почали вірити в Бога, є — що почали сумніватися. Бо коли ти стоїш зі своїм побратимом - його життя втрачено, а ти лишився живий, то вони від того потім страждають. Вони задають собі питання – «чому». Зі свого досвіду життєвого, досвіду зустрічі з Богом, можу сказати, що Бог не сердиться на нас, коли ми задаємо це питання. Бо питання завжди допомагає чи стимулює прояснити ситуацію. Але для того, щоб знайти ту відповідь - потрібен час. Проблема, в тому, що в госпіталі того часу не так багато. Буває, ми почнемо вести якусь бесіду, завтра військовому кажуть, що його переводять в інший лікувальний заклад чи виписують. Інколи сам почуваю себе дуже погано, що ми не встигли допрацювати те чи інше питання, котре виникло. Але водночас є ті, хто дійсно глибоко повірив, що Бог існує. Після того, як він уберіг їх від речей гірших, вони починають шукати, як можна зблизитися з Богом», — розповідає капелан.
Війна — це великий стрес для кожного, хто хоча б частково до неї доторкнувся, каже капелан. Бійці переживають втрату товаришів, стають свідками насильства й щодня на фронті живуть з думкою про можливу втрату власного життя. З цим тягарем гнітючих емоцій вони повертаються й у мирні міста. Відновитися після такого більшості дуже складно. Для цього потрібен тривалий час. Військові впадають у депресію, картають себе, що забирали життя, що вижили там, де побратими загинули. І якщо в тилу стикаються з несправедливим відношенням до себе, зі знеціненням свого подвигу або просто байдужістю людей – емоційна травма лише погіршується.
«Бувають різні ситуації, різні непорозуміння: багатьох поранених не сприймають уже повноцінно, інколи відмовляються від них. Їм не вдається налагодити відносини або зі своїми рідними, або загалом із суспільством. І це зараз велика проблема. Чомусь склалося так, що ніби є два паралельні світи: місто миру Мукачево і передова. Коли ці два світи сходяться: поранені приїжджають на реабілітацію, прогулюються чи спілкуються з кимось, то відчувають інколи певне непорозуміння. Їх не сприймають, їх не до кінця цінують, недооцінюють ці жертви, на котрій вони пішли заради мирного міста. Жити в двох паралельних світах завжди важко для сприйняття. Багато військових повертаються сюди з почуттям провини, що у них є кров на руках, що вони забирали життя. Наше також завдання є в тому, щоб їх заспокоїти і пояснити, що захищаючи свою родину, він не взяв на себе цю кров. Народжуючись громадянином своєї держави я беру на себе відповідальність дотримуватися правил і вимог цієї держави. Якщо закон говорить про те, що кожен має тим чи іншим способом брати участь у захисті своєї держави, то так і має бути», — розповідає капелан.
Не останню чергу психологічні травми військових, з якими ті повертаються з фронту, відіграють у статистиці розлучень – переконує о.Павло Сосницький. Часто родини бійців не готові брати на себе відповідальність за їхнє емоційне або ж навіть фізичне відновлення.
«Якраз недавно дивився статистику, що ми входимо в топ країн із кількістю розлучень. Коли сім’ї розпадаються — це гостра проблема. Ми переживаємо надскладний час: як фізично, так і морально. Тому ми пробуємо, як капелани – також надихати і військових, і членів їхніх сімей. Цей період треба пройти. Якщо військовий до поранення був опорою для своєї сім’ї, тепер настав час для його половинки стати опорою для нього, щоб він теж повертався до нормального життя. Це завжди робота в команді. Важливо один одного підтримувати в цьому процесі, тому єдине що я можу сказати — найбільше, що ми зараз потребуємо – це терпіння», — стверджує капелан.
Впродовж останніх декількох років в Україні з'явилася ще одна делікатна тема, яка розділяє суспільство на «За» і «Проти». Тема людей із нетрадиційною сексуальною орієнтацією. о. Павло Сосницький наголошує, що церква стоятиме на захисті традиційних цінностей. В інакшому випадку, за його словами, це може призвести до руйнації української родини й генофонду загалом.
«Ми цього тижня робили такий невеличкий проєкт щодо протесту проти цих різних рухів, котрі виникають — марші рівності і тому подібне. Ми збирали голоси наших військових, щоб захистити цінності сім’ї. Проблема в тому, що суспільство котре не відчуває на собі серйозних наслідків війни, напевно, вирішила що нам треба гратися тепер в ці ігри. Вводити в загальне користування ці слова ЛГБТ і тому подібне. В тому велика небезпека, оскільки суспільство нав’язує, що сім’я немає важливого значення. Що не є важливо виховувати своїх дітей в природних цінностях. І коли військовий віддає своє життя і здоров’я заради того, щоб зберегти сім’ю - ми через дозволи на ці збочення, цю сім’ю автоматично знищуємо. Саме тому ми не можемо про це мовчати. Наша боротьба, котра зараз триває, якраз заради нашого майбутнього, а наше майбутнє тісно пов’язане з нашими сім’ями. Якщо не буде інституту сім’ї загалом, то і не буде того майбутнього», — стверджує о.Павло Сосницький.
Повномасштабне вторгнення, каже священник, спочатку дуже згуртувало українців, але з часом почав відбуватися зворотній ефект: люди втомилися, стали дратівливі й почали втрачати віру у краще. Це дуже негативно впливає на бійців, які з усіх сил тримають фронт, переконує духівник. Тил повинен бути для військових міцною опорою, щоб вони завжди відчували за що саме борються і заради чого втрачають здоров’я та життя.
«Війна триває, війна буде тривати. Ми молимося завжди про те, щоб нам Бог допоміг її завершити нашою перемогою, але після перемоги умовна війна буде тривати ще, напевно, десятиліття. Кожен військовий повернеться рано чи пізно до свого дому, в своє село чи місто і, можливо, стикнеться з тим, що про нього забули чи на нього не звертають увагу. Треба буде проявити себе, як свідомі громадяни, як люди божі. Проявляти милосердя і любов до тих, хто повернеться з війни. Війна завжди є одним із факторів того, що змінює нас. Вона мусить змінити також і наше суспільство, мусить відкрити нам очі на реальність. Моя мрія, щоб кожен в будь-якому місті чи селі зрозумів ці речі», — ділиться о. Павло Сосницький.
