Історія закарпатського прикордонника, який пройшов пекло на війні, а після поранення далі служить в тилу (ФОТО)

139
1

Журналістка Тетяна Когутич розповіла на порталі Укрінформ історію молодого чоловіка без військового досвіду, який кинув цивільне життя та пішов на війну. навіть після персонального пекла на війні, важкого поранення, продовжує служити у Мукачівському прикордонному загоні. Далі - текст автора без змін.

Історії про те, як молодий чоловік без військового досвіду кидає цивільне життя, йде на війну та зазнає там важкого поранення, уже перестали здаватися чимось екстраординарним. Триває страшна війна, де поранених та вбитих – десятки тисяч, йдеться на порталі Укрінформ.

Та все ж історія Дмитра унікальна тим, як він пройшов своє випробування війною. «Багато знайомих мене питають, чому я розказую про своє поранення з усмішкою. Я це пережив, і вважаю дивом, що вижив. Тому й радію з того», – каже Дмитро Мельник.

Він не просто вижив, а пройшов своє персональне пекло болю: понад десяток операцій, понад рік у лікарнях та госпіталях. Утім, не зламався, став на ноги, хоча напочатку лікарі казали, що не ходитиме. І нині лейтенант ДПСУ продовжує службу в тилу – служить у Мукачівському прикордонному загоні.

Перший обстріл

Для Дмитра повномасштабна війна почалася з рішення йти до військкомату. Сам він родом із Перегінська, до лютого 2022 року працював метрологом на Івано-Франківщині. Пригадує, що 27 лютого його в армію не взяли, а зателефонували аж за два місяці. На початку травня розпочалися навчання. Спершу це був північний кордон – там проходили злагодження з підрозділом. Восени отримали наказ висуватися на Донеччину.

Саме там пережив Дмитро Мельник перший обстріл.

- Це було в одному селищі на Донеччині. Нас поселили в школі, і туди одразу ж прилетіло С-300. Слава Богу, ми всі були в підвалі, то всі наші хлопці вижили. Але школу розвалило на такі блоки – один як три шафи!.. Вражало...

Їхня застава повинна була тримати позиції в полі.

- До нас там стояла тероборона, то окопи були лише по пояс та по коліна. Хлопці ночами собі їх рили, копали бліндажі, носили якісь колоди, щоби щілини поперекривати.

Позиції ті, каже Дмитро, у ворогів були давно уже пристріляні.

- Проти нас стояли «еленерівці», вони добре знали, де наші окопи. Ми також чітко знали, де їхні, але в них була більш вигідна позиція: вороги займали висоту, стосовно них ми були внизу. Тож їм нас обстрілювати було легше – грубо кажучи, кидали міну чи снаряд, і ті летіли куди треба.

Дмитро пригадує, що спочатку в декого в підрозділі була паніка. Звичне діло в такій ситуації, хлопці ж не обстріляні... Один із командирів психанув, казав, що забирає своє відділення та йде геть. Правда, швидко охолов, і вони далі тримали позиції разом із усіма. Заходили-виходили, відповідали ворогу. Таке було завдання.

До позицій лишалося 100 метрів

Для Дмитра така ситуація тривала три тижні. 31 жовтня 2022 року він з побратимами вдруге заходив на позиції. До цього їхній підрозділ уже мав утрати, а двох прикордонників взяла в полон ворожа ДРГ.

- Ми висунулися на світанку. Там можна було заходити-виходити лише вночі і рухатися доводилося дуже швидко. Нам потрібно було через поле здолати одну посадку, і далі вже були наші позиції. Щойно ми висунулись, нас помітив і «повів» ворожий дрон. Тільки зафіксують – все, вихід-прихід з мінометів. Ми біжимо, чуємо дрон, тоді вихід – лягаємо. Прихід – встали, біжимо далі, поки знову не зафіксували. Так зуміли перейти поле та посадку, до позицій лишалося метрів сто. Але четвертий обстріл вже нас таки дістав. Ми не зорієнтувалися: чи то не почули виходу, чи подумали, що то вже прихід, а це був наступний вихід... Словом, одна міна впала поруч. Я навіть не зрозумів, що це приліт, чесно кажучи. В групі я йшов останнім. Пам’ятаю, що хочу робити наступний крок – і мене ніби вдаряє в спину. Відчув сильний біль в нозі. І ще відчув, що інший осколок пройшов по підборіддю – у мене зуби клацнули. Ну і все. Далі я вже на землі. Впав. Встати не можу.

Спочатку просто кричав від болю

Дмитро каже, що тоді в підрозділі їх було п’ятеро. Поранило його та ще одного старшого солдата. Той чоловік був за п’ять метрів від Дмитра, йому уламок залетів у литку й вийшов, пошкодивши сухожилля. У Дмитра були множинні осколкові: кілька уламків поранили ногу, один зайшов під броник збоку в тулуб, третій зачепив обличчя.

- Найбільше відчув ногу, болю в спині не було, я відчув це як поштовх. Правда, не давало дихати. Але то вже пізніше виявили, що маю ще й поранення тулуба. Спочатку я просто кричав від болю. Згодом зміг сказати, що я «300». Хлопці передали по рації, запросили евакуацію, отримали підтвердження. Мене поклали на ноші і довго несли. Побратими мене невдало склали – весь час відчував, як треться кістка об кістку на зламаній нозі. Але я мовчав, знав, що їм і так важко. Питав, чи нога ціла, бо вона була розвернута всередину після удару осколком. Я думав, що вона тримається тільки на штанях. Кістка була повністю перебита, – пригадує Дмитро.

До того всього «еленерівці» учергове підняли дрон і продовжили обстріл групи – хотіли дотиснути й добити. Хлопцям, які несли Дмитра, знову доводилося падати та реагували на виходи. Врятувало те, що побратими посадили дрон РЕБом – і вороги більше ні разу не поцілили.

Була 10-та ранку, але перед очима - усе темне

Далі Дмитра перевантажили на КРАЗ, повезли до точки евакуації. Там медик на позивний «Док» наклав турнікет, перев’язав, вколов препарати. Відтак повезли на стабпункт у Боровій.

- То була десь 10-та година ранку. Але в мене все було темне перед очима. Напевно, від утрати крові. Хоча ще до стабпункту я був у свідомості. Пам’ятаю, як мене занесли, що госпіталь був круглий. Зміг відповісти, звідки я, як звати, назвав навіть групу крові. Правда, вони це перевірили: взяли й зробили аналіз одразу ж.

Далі Дмитра забрали в Ізюм, який незадовго до того звільнили. Але ту дорогу прикордонник вже не пам’ятає.

- Поранення було в понеділок, 31 жовтня, а прокинувся я вже в середу-четвер аж у Харкові. То був військовий шпиталь. Було дуже багато поранених, йшов наш контрнаступ. Я лежав навіть не в палаті – в коридорі. Під час одного з обходів лікар сказав, що до мене виїхали рідні. Мама на момент поранення була в Польщі. А в п’ятницю вони вже з батьком приїхали до Харкова. Це додало надзвичайної підтримки! – пригадує військовий.

Дмитро потім дізнався, що в день після поранення батько дзвонив командиру запитати, що з сином, чому не виходить на зв’язок.

- Командир сказав йому, що мене поранено. Батько не повірив. Сказав: та ви брешете, мій син вже неживий, його вбили, – просив дати мені слухавку. А мій телефон був у побратима – він його потім мені відправив аж через місяць, коли їх відвели з «нуля».

Дмитро дуже вдячний селищній раді рідного Перегінська за те, що надали автобус із водієм, на якому батьків довезли до пораненого сина аж у Харків.

Шість операцій за 8 днів і найсмачніший суп у життя

Далі на хлопця чекали десятки операцій у різних госпіталях країни.

- У Харкові пробув тиждень. Спочатку робили операції, чистили рани. Далі забрали в Київ, у першу міську на Дарниці. Теж пробув там тиждень, але, окрім перев’язок, нічого не робили. Згодом приїхав медик із військового госпіталю, і мене вже забрали туди. Наступного дня – одразу перша операція, тоді друга, третя... Словом, за перші вісім днів – шість операцій. А загальна кількість їх у мене – десь 12. Деколи оперували суто ногу, деколи лише живіт. Деколи і те, й інше. Один із уламків пошкодив кишківник, лікарі щось пошили, щось видалили. Але через це не міг їсти. Я не їв тиждень точно, тому був дуже голодний. У перші дні навіть воду не можна було, тільки губи змочити. А хочеться їсти дуже! І ти такий лежиш і чекаєш, коли вже можна буде. В перші дні не розумієш, який час доби: просинаєшся і згодом знову провалюєшся. На сьомий день дозволили юшку посьорбати – то я думав, з голоду їстиму так, що не наїмся, але заледве здолав дві ложки і більше не зміг. Ну але то був найсмачніший супчик у моєму житті! – зі сміхом розказує Дмитро.

Вражає, що про все пережите він розповідає з усмішкою. Коли виказую військовому свій подив, каже, що ви не перша, усі перепитують: як це можливо?!

- Може, це в мене така захисна реакція. Але я такий вже є життєлюб.

Прожити день - а далі буде легше

Запитую у Дмитра, що допомагало триматися в найважчий період. Тут, певно, одним характером життєлюба не обійшлося...

- Я був дуже радий, що живий. Радий був, що батьки швидко приїхали підтримати. Тато так і лишився зі мною, і в Київ потім поїхав, допомагав, годував. Я себе переконував, що живий – це вже добре. Треба перетерпіти, далі буде легше. Нога є? – є. Правда, в Харкові казали, що вона не функціонуватиме, але лікарі в Київському госпіталі – ювеліри. Зараз ходжу без палки, хоча тільки недавно її позбувся. Спочатку ще й говорити не міг, бо була рідина в легенях. Мені її відкачували і казали дути кульки, проте сил на це не було. Я заговорив за кілька тижнів, уже в Києві. Потім дочекався першої відпустки, повернення додому. Так, не міг ходити, заледве вставав з ліжка – але бачив, що поступ є. Тримав себе тим, що треба ось це витерпіти, а далі буде легше. Ну, а тоді поступово став ходити на милицях, потім лише на одній... Потім закрили стому, і за деякий час, весною 2023 року я вже був у частині. Тепер служу в Мукачеві, я офіцер, займаюся своєю ділянкою, працюю в колективі, навчаюсь всього від колег – бо я таки ж не прикордонник, а метролог, – знову усміхається Дмитро.

Він навіть ходить з колегами в їдальню, хоча має обмеження в раціоні.

- Лікарі радили їсти часто й небагато, у мене є прописана дієта номер 15. Але ходжу в нашу їдальню разом з усіма. Просто контролюю все. Утім, шлунок турбує менше, ніж нога, – каже.

Прошу в Дмитра поради для багатьох інших, хто переживає тепер схожу ситуацію: де в суцільному болі після поранення брати жагу до життя?

- Я розумію, про що ви. Бачив у госпіталях багатьох хлопців, які сідали на обезбол, що дві години вони просили укол. Знаю випадок, коли вдома з жінкою військовий сварився, бо вона не давала йому ці уколи. А мені як сказали після операції, коли прийдуть колоти, то між тим я й не просив. Старався навіть інтервали подовжувати, щоб не звикати, аби на вечір вже вкололи та можна було заснути. Я не думав про біль. Старався жити думкою, що от, мов, ще один день пройшов – завтра буде наступний, потім стане легше. Іще – я курець. То в перший день, коли встав з ліжка, одразу пішов на балкон курити. Це теж мотивувало.

Також, ділиться Дмитро, треба старатися виконувати все, що радять лікарі.

- Зі мною був хлопець, якому лікарі казали вставати розробляти ногу, щоб не атрофувалися м’язи. А він не ходив, говорив, що боляче. Далі все одно довелося той біль і ще більший переборювати, бо м’язи таки атрофувалися. А якби почав одразу – було би легше. До мене коли реабілітолог прийшов вперше та сказав вставати, я йому відповів, що не можу. «Як не можеш? Нема такого, маєш зрозуміти, що той біль з тобою до кінця життя». Ну і я встав. Головне – налаштуватися. Від цього багато залежить.

Вижити після поранення - це диво

Щодо джерела сили, каже Дмитро, у кожного це по-різному.

- Хтось її у рідних шукає. Хтось – в Богові. Це дуже допомагає. Хто би що не казав, релігія допомагає налаштувати свій душевний стан. А якщо тобі на душі спокійно, то нема тривоги.

Цікавлюся, чи свій випадок він розцінює як диво.

- Так, та й більшість із випадків, коли виживають після поранення на фронті, – це диво. Щодо мене така історія: уламок, котрий черкнув по підборіддю, – якби він трошки вище пішов, знесло би щелепу, якби нижче – пошкодило б аорту. Це кінець. Той, що влучив у бік, зайшов близько біля хребта, але хребта не зачепив, нирку, інші органи так само. На міліметр інша траєкторія – все було би геть по-іншому. На нозі теж: кістку перебило, але артерію не зачепило, вена була оголена, але не перерізана. Тому моя історія – це дуже багато нюансів, які, коли складеш в один пазл, інакше як дивом і не назвеш.

Тому, каже Дмитро, він і розповідає про це все з усмішкою.

- Я це пережив, маю до цього певне вироблене ставлення. Був в одному госпіталі у мене тест: прийшла психолог, дала 300 питань, я відповів на них. Тест показав, що в мене ПТСР нема, але вона потім підійшла та й каже: щось ви дуже легко до всього в житті ставитеся... Відповів, що чого би мав інакше. Я розумію, що це сталося зі мною, але ніхто в тому не винен. Хоча буває, що хтось і державу, і командування звинувачує, лікарів, та хоч кого... Я свідомий, що звинувачувати в тому, що таке зі мною сталося, нема кого. Навпаки, я надзвичайно вдячний хлопцям – їм дуже важко було мене нести. Але винесли, врятували.

Треба жити далі.

А далі буде легше.

Коментарі

СГ
СЛАВА ГЕРОЮ

Слава всім нашим героям.

Читайте також