Бетлегем

4
0

                                       Бувальщина

   Наближався новий, здається,1969, рік.

   П’ятеро нас, хлопців-сусідів, почали організовувати «велику» коляду. Велику, бо в складі трьох пастирів і двох ангелів, та ще й з бетлегемом, тобто, макетом храму, а не просто, як малі діти – із звіздою або й без неї, без відповідного перевдягання (хіба-що дівчатка знали скляні віночки почепити на голову).

   Мені, наймолодшому, одразу була визначена роль Ангела. Микола мав проблеми зі слухом від отриманої в дитинстві травми, тож склав компанію мені. А до пастирів вимоги були суворіші – вони мали йти один за одним і за зростом, і за віком, «солідністю» та вмінням говорити. Найстарший серед нас, восьмикласник Іван зростом не вдався. Трохи молодший, але вищий, Василь трохи затинався, отже міг підвести гурт у відповідальний момент. Йому випала роль Другого Пастиря, бо там слів найменше. А Першим Пастирем усе ж став Іван, він найстарший, отже й відповідальний за всіх, позаяк «Дідів» і «Баб» вирішили не брати – вони хоч і охоронці, але, як нап’ються, то мороки не оберешся. З Гаврилом – Третім Пастирем, проблем не було ніяких, він відповідав усім вимогам.

   Тижнів за п’ять до Різдва почали збиратись на репетиції по черзі в кожного, тому й підказки нам були різносторонні. А найголовніше – ми почали робити бетлегем (так у нас називають вертеп). Звідки таке слово, достеменно ніхто з нас не знав, воно прийшло у наш лексикон, як і всі інші слова рідної мови. Лише значно пізніше я докумекав, що це варіант транскрипції міста Віфлеєм, де народився Ісус Христос, про що і йшлося в наших колядках (одна з них так і називалася – «В Віфлеємі новина…»).

   З величезним ентузіазмом, який тільки й буває в підлітків, коли мають свою «справжню» роботу, почали ми зносити до Гаврила шматки фанери, рейки, і майже щодня майстрували. За кілька днів макет храму був готовий. З хрестами на бані і даху, з отвором-дверима, щоб усередині можна запалити свічку, з такими ж вікнами, аби світло від запаленої свічки було видно. В такий спосіб бетлегем оживав, адже свята церква не може бути мертвою і зяяти пустими темними вікнами, як траплялося в ті часи.

   До речі, в Дубовому тоді офіційно закритими були аж три храми. Але до честі дубівчан, в усіх трьох літургії напівлегально таки відправлялись, вірники не хотіли переходити в єдиний незакритий Петро-Павлівський храм, бо «він був католицьким», хоч його  радянська влада й перетворила у православний, заодно закривши інші церкви – пам’ятки дерев’яної архітектури 20-30 років 20-го століття. Лише один храм, старий греко-католицький, переданий у 1926 році католикам, був перетворений у кінотеатр імені Т.Шевченка (згодом у спортзал, дискотеку, аж поки  у 80-тих роках не знесли повністю).

   Отже, бетлегем майже готовий. Майже, бо ще належало обклеїти його різнокольоровою фольгою, а всередині вистелити ватою і притрусити битим склом з ялинкових іграшок – щоб блищало на світлі. І на все це необхідні були гроші, яких ми не мали. Тому вирішили піти колядувати на «німецьке» Різдво і на виручені кошти купити все необхідне.

   До школи я ходив у другу зміну. У визначений день, прийшовши додому й закинувши брезентовий планшет, що слугував за шкільний портфель, побіг до хлопців.

   Почали обходити будинки дубівських католиків – німців і мадярів. Справа йшла добре, бо їхні діти колядувати майже не ходили, і нам усюди були раді, ніде не відмовляли на прохання Христа хвалити.

   І тут стався конфуз. Уже під кінець колядування хтось із хлопців додивився, що у мене на шиї піонерський галстук. Почали мене шпетити на чому світ стоїть: як це так, з червоним галстуком славити Ісуса Христа…

   На базарі накупили різної фольги, а вати в аптеці не виявилось. Довелось їхати в Калини. В автобусі Василь штовхає мене ліктем і, загадково посміхаючись, показує пакет такої дефіцитної вати – хтось із попереднього рейсу загубив. Отже, нам Бог помагає.

   Прийшов довгожданий Святий Вечір. Після вечері, відповідно одягнуті, зібрались у Гаврила, в нього нас чекав бетлегем. Пастирі – у гуцулках-вишиванках, підперезані широкими ременями, у картатих бундах-безрукавках, шапках-бирках, білих полотняних ґатях, з оздобленими ботами; Ангели – у білих накидках, спеціально пошитих, в картонних, з хрестиками зверху, шапках, теж спеціально виготовлених.

   Колядників багато, але бетлегем далеко не у всіх. Тому, коли господар вагається, чи приймати коляду, (а були такі, що й відмовляли, адже грошей на всіх не напасешся), ми уточнювали, що коляда з бетлегемом.

   Настрій прекрасний, піднесений, хоча давали нам, як на тепер, смішні гроші – від п’ятдесят копійок до карбованця, лише зрідка, у родичів або де гостилися, - по два-три карбованці. Та й за церемоніалом бетлегем носити – прерогатива саме Ангелів.

   Пастирі один за одним заходять до хати, виговорюючи свої слова за сценарієм, і тільки тоді під дверима починають виспівувати Ангели:

                           Слава во вишніх Богу,

                           І на землі мир,

                           Человіці благоволеніє…

   Тоді заносимо бетлегем до хати, ставимо на стілець, запалюємо припасовану всередині свічку і колядуємо всі разом.

   Колядуючи, мусимо остерігатися дружинників і чергуючих учителів – можуть бути великі проблеми.

   І все ж, не судилося нашому бетлегему відслужити і нам, і людям усі три вечори. Глибокої ночі нам його попсували ботами і коштурами п’яні «діди» з іншої коляди. І ми змушені були повертатись додому. Свято було зіпсоване. Пішли, правда, колядувати ще і без бетлегема, але настрій уже був не той.

   Покращився він тільки наступного ранку, коли я, з сімома заколядованими карбованцями, (справжнім скарбом), опинився під культмагом. І таких, як я, десь із півсотні, всі діляться враженнями і вихваляються, скільки заколядували. Так у мене з’явились фабричні лижі, бо старі, саморобні, змайстровані Василем тети Маріки, були вже замалі. Мені ж бо дванадцятий минало, хотілося справжніх лиж, які й коштували якраз сім карбованців.

   … Пройшло багато років. На жаль, давно вже нема серед нас Гаврила Піцура. Він трагічно загинув у свої 22 роки на заробітках у далекій Росії. Тихо згас Микола Мотринець кілька років тому. Минулого літа не стало Івана Руснака. А з Василем Футьком, живучи по сусідству, бачимось доволі часто. І з приємністю, усмішкою та легким щемким сумом завжди згадуємо своє дитинство і яскравий епізод у ньому – бетлегем.

    

                                                                 

  

Коментарі

Ще немає коментарів, будьте першим!