Бувальщина
Бійцям студентських будівельних загонів
присвячується
Почуття тривоги, невизначеності й нетерпіння посилювалося: перша партія наших вилетіла в Європу сьогодні вранці, друга саме лаштувалася в дорогу, а остання – з чотирнадцяти чоловік – летітиме завтра.
– Не було квитків, – пояснив командир загону з ріденькою борідкою (коли в останні два тижні послабли перевірки з лінійного та обласного штабів, він таки встиг потішитись привіллям і не став голитись).
Порядок вильоту визначав комісар. Якими принципами він керувався – невідомо, та я в третій, останній, партії. Але ми теж паруємо сумки, рюкзаки, чемодани – хто на що горазд. Все рівно робити нічого.
Хлопці розбирають свої житла і складають у три купи – окремо палатки, соснові стовпи та пресовані плити, що слугували нам два місяці підлогою. Осторонь сиротіє, зіяє відчиненими дверима, ніби запрошуючи в гості, кухня. Але вона вже не працює, на вечерю і сніданок нам видали сухі пайки. Посеред того всього безладу зіщулились два курені (так ми називали свої тимчасові пристанища). Саме в них ночуватимем. Щоб завтра – летіти.
Усвідомлення цього постійно тяжіє над нами. Хоча виду ніхто й не подає. То тут, то там зринає сміх, усе ж – він якийсь надривний, силуваний.
Ой чий то кінь стоїть,
Що сива гривонька, –
чути в сусідній палатці. Це Славко, медик. Саме він першим завжди починає співати. А тоді підхоплюють інші. Ті, що вдома співали хіба що на весіллях, під чарчину. Тут співають усі. Чи майже всі. Хто не має голосу і слуху, стиха підтягує. Або слухає, замріявшись.
Тут, на околиці Тюмені, в Гільовському гаю, пісня – наче одкровення. Ніколи до цього не споглядав я такого шанобливо-трепетного ставлення до співу.
Безперечно, ми співали й раніше. Ну який же студент, та й не любить відвести душу, навіть похизуватись своїми здібностями. А чи можливо працювати на збиранні врожаю десь у приміському колгоспі без співу? Та у нас цілі змагання, конкурси виконавської майстерності проводились.
Якось циганкуватий верховинець Василь Бокоч дві години поспіль, всю дорогу від університетського гуртожитку на Північній і аж до радгоспу в сусідньому районі видавав на гора коломийку за коломийкою. І чи не кожна з них – досі нечувана, найвишуканіша, жартівливо-сороміцька. В кузові вантажівки вибухав такий регіт, що раз навіть водій разом з доценткою перелякались, і машина зупинилась. Викладач-філолог на практиці переконалась у силі народної творчості.
Згадки знов мимоволі налягають, не відкараскатись від них ніяк.
Славкова пісня урвалася на півслові, як вогник, якому не судилось стати вогнищем. Мабуть, настрій не той. Що не кажіть, будзагін – ляпота, та додому хочеться жах.
Хтось кидає ідею: сьогодні вечеряємо в ресторані, сухий пайок встигнемо прикінчити і завтра. Думка підтримана на ура, командир теж не заперечує, мовчки усміхається в руду борідку. Сухий закон існував до сьогодні (хоча ми його умудрялися інколи обходити). Нині ми вже ніби й не бійці студентського будзагону «Карпати-78». Бійці, бо така тоді мода була – оголошувати будь-яку важливу справу битвою, за врожай, за план, за будову… Відповідно й формені однострої в нас у стилі мілітарі.
Все, вирішено. Проведем хлопців, а самі нагрянемо в «Восход». Або в «Русь». Про ресторани ми тільки краєм вуха й чули від будзагонівського начальства та квартильєрів. Жоден з нас там не був. Тому цікаво. Тим паче – аванс на дорогу – 170 керебе – нам видано. А це – цілий скарб.
Ждемо автобуса. На місці містечка тільки плями квадратні (де палатки стояли), лавки та доріжки. Сідаєм перед дорогою. Коли переїздиш, нехай і додому, завжди щось ніби обривається в тобі. Ніби жалієш, що більше не повернешся. Мабуть, і звичай цей – присісти на доріжку – виник з бажання віддати честь, данину минулому, тому, що покидаєш.
На цих дощатих, нашвидкуруч збитими квартильєрами лавицях, провели шість десятків днів. Вірніше – вечорів. А це немало. Навіть, якщо людині – двадцять і попереду ціла вічність. Тут, в нашій імпровізованій курилці, зародилася ця чудова традиція – забутися в співі, в народній пісні, в колективній творчості. Зібрані з різних факультетів, працюючи на об’єктах будівельного комбінату групками по троє-четверо, ми б, мабуть, ніколи й стали єдиним колективом, якби не пісня.
За тисячі кілометрів від рідних гір сприймалася вона особливо ревно. Рудименти сентименталізму стали притаманними не тільки філологам-поетам, з нас і не дивно, Славка і Феофана, двох наших заспівувачів, з насолодою слухали всі – медики, математики, фізики.
Незважаючи на жарти, веселощі, що супроводжували наші дні тюменські, вечорами співалось здебільшого сумного. Сум, туга за батьківщиною, відреченість виплескувалась так відверто, що притихали найзатятіші циніки і нігілісти. Й жодного разу не піднімались на кпини такі занепадницькі настрої та мотиви. Навпаки, всі ставали сентименталістами. І коли одного разу, десь на другому місяці перебування в Сибіру, по телевізору показали репортаж з України з народними танцями, галас у їдальні піднявся як на стадіоні, аж командири й комісари повибігали зі своєї начальницької палатки – що сталося?
А нічого не сталося, ностальгія, панове комсомольці. Незважаючи на бамівські мотиви, що заполонили всі ефіри з їх тайговою романтикою та «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз».
Отак природно, вечір за вечором, і формувався репертуар: «Ой чий то кінь стоїть», «Місяць на небі», «Цвіте терен», «Перелаз», «Серед поля широкого»… Інколи, звичайно, зринали й веселіші. Але потім непомітно знов розливалася тужна мелодія і виривалася на простори нічного неба понад сосновими верховіттями. Обличчя ставали зосередженими, погляди встромлювались у вогонь – засіб від комарів –, а з кожним рядком мужнів не тільки голос, очі при зустрічах вже не відвертались сором’язливо, все об’єднувалось у суголоссі.
Кульмінацією цього колективного витвору, одкровенням студентських душ на чужині стала Шевченкова «Реве та стогне Дніпр широкий». Я-як ми її співали… Мабуть, професійні актори не вкладають стільки сили, печалі, смутку, любові до неньки-України, скільки вкладали в пісню ми. Пісня переставала бути власне піснею. Вона ставала божественним ритуалом, молитвою, якою день починався і яка звучала особливо задушевно після важких трудів увечері, коли втома стікала із рамен, стихала денна метушня, а ностальгія окутувала наметове містечко, наче ніч.
Навіть в дощові вечори ми співали її розрізнено, сидячи в палатках. І пробивалася вона крізь мокрий тент, шугала над нашим містечком наперекір дощовим міріадам, що прагнули притиснути її до землі, прибити в пісок.
Мій факультетський колега і друг Юрко Клованич не міг тоді спокійно всидіти на місці, схапувався з ліжка, відхиляв полу на вході, дивився, як плаче ніч, і сам плакав. А потім ще довго кружляв довкола серединної підпори, бо іншого вільного простору в нашому курені не було.
Рідна пісня пробудила в нас глибинні приховані почуття. І ті, що в Ужгороді з понтом курили молдавські чи болгарські сигарети, тут канючили безфільтрову «Верховину», як тільки завбачили в когось із припадливих, і обіцяли вдома віддати сторицею. А один професорський синок-крутяк навіть замовив з дому посилку і попросив саме сигарет «Верховина». Бо вони були символом рідного, карпатського, українського. А Славко зі Сваляви завів моду перекладати модні тоді шлягери українською мовою, і навіть нашою закарпатською говіркою. І виходило кумедно:
Зопріт вы музику, зопріт вы музику,
Танцює з другым фрайирка моя.
Цей майбутній Ескулап міг викинути ще й не таке – якось у місті він заглядівся на малюка, який гуляв з мамою, і видав феноменальну фразу: «Таке мале, а вже маскальча».
Ми співали, ідучи на роботу і з роботи в табір. Співали й на роботі і за роботою. Правда, нам заборонили співати по дорозі в комбінат на перехресті грунтових доріг. Саме в той час щоранку провозили зеків. І хоч вантажівки були критими, а ззаді в кузовах сиділи солдати із собаками й автоматами, співи наші було чути. Очевидно, серед ув’язнених було багато земляків, бо вони теж починали співати і кричати щось через решітки та вимахувати шапками. Ми не могли не відповісти на привітання. І тоді нам змінили графік, ми почали виходити на об’єкт на годину раніше. Щоб не співали разом з ув’язненими, а то чого доброго, ще почнеться якийсь бунт…
Все спливає зараз у пам’яті. Отак і прощаємося, пригадуючи перебування в сибірському краю. Бо чи й посидимо ще колись отак разом, як тут.
Ресторан «Восход» вразив нас своєю помпезністю й простотою водночас. Я завжди входив до таких установ з почуттям голого серед натовпу і почував себе вкрай незатишно. Після літнього привілля принишкли всі, затупцювали біля входу, не знаючи, в який куток попрямувати. І тільки Володя Сагарда, той самий професорський син, не розгубився, підійшов до офіціанта-пінгвіна, перемовився з ним, і подав нам знак: ходіть сюди.
За хвилину два столи зсунуті, товариство порозсідалось, ожило, а скутість немов корова язиком злизала. І вже забулося, що завтра нам летіти, що Аерофлот нас перенесе в інший світ буквально за кілька годин, що залишились ми самі, півтора десятка замість звичних восьми, що ночуватимем у двох палатках-сиротах.
І вже витає дух жарту, підтрунювання одних над іншими. І вже встиг той же всюдисущий Володька замовити нечувані дотепер наїдки, незграбно відкорковує вже «Советское шампанское». Гримає постріл, пискнула й затулила уста рукою Марічка – наша кухарка. Сміх, гамір, залишки вина розливаються у високі склянки. Хтось проголошує тост, хтось перебиває, чи не всі докидають по словечку, тенькає скло.
Навзамін безладних звуків залу заповнює мелодія. За жартами забулося про музикантів, які вже з півгодини налаштовують свої інструменти. Іван Щадей, що опинився біля Марійки, вже запрошує її до танцю, та випурхує по-пташиному з-за столу, і обоє прямують, ледь торкаючись руками, поза колону, поближче до невеличкої естради. Кухарка єдина дівчина в нашому товаристві, вона жартує, що буде ночувати на кухні, бо дівчачу палатку вже розібрано а дві її колегині вже вилетіли. Чому не всі троє, знає тільки командир, в нього роман з тендітною нашою годувальницею. Але сьогодні вона з нами, а не своїм полюбовником, що поїхав з другою партією в аеропорт.
Про страву з якоюсь дивною чи й не африканською назвою (хоча звідки Африка в Сибіру?), яку перекручуємо на всі лади, і виходить щось подібне до баобаба, майже забуто. Щоразу з кожною піснею схоплюємося до танцю всі гуртом, бо це ж не вальс, щоб братися за руки по двоє.
Знов пропадає десь Володька, та, повернувшись, артистично розвалюється в кріслі і з погордою каже: «Зараз буде сюрприз». Ці слова його почуто лише найближчими сусідами, професорський нащадок повторює їх голосніше, але зміст, мабуть, так і не доходить до всіх. І тільки коли оркестранти через гучномовці оголошують: «Для наших гостей из солнечного Закарпатья звучит песня Владимира Ивасюка»…, – подив, розгубленість, тріумф, радість – які лиш почуття не відбиваються на мить на наших обличчях! Та вже наступної миті усвідомлюємо: «Червона рута»! За кілька тисяч кілометрів від рідного краю, де земляками вважалися хлопці з Бреста чи Волгограда, де й не надієшся почути українське слово, і раптом задористо, без найменшого акценту й фальшу:
Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари,
Я без тебе всі дні
У полоні печалі…
Ми не звертаємо ні на кого уваги, танцюємо і співаємо, хапаємо один одного за руки, щоб утворити коло, і тим захоплюємо весь танцювальний майданчик. Нехай не ображаються ті, що прийшли відзначити якесь сімейне свято і хотіли забутися в повільному вальсі, чи бажаючі повечеряти в супроводі тихої ліричної мелодії замість сплеску емоцій, метушні цих молодих, гамірних і відверто нахабних у своїй патріархальній українськості, коли вже проголошено нову суспільну єдність – радянський народ.
Хтось із наших усвідомлює, що цей екстаз може обірватися на чвертьноті, підходить до естради, і вже органіст звичним, майже непомітним, рухом руки змітає з клавішів синеньку банкноту, на мигах перемовляється зі своїми патлатими напарниками, і пісні, здається, не буде кінця.
Це ж бо ніби сама батьківщина прийшла назустріч блудним дітям своїм і грає-виграває синьогорами й смереками, срібнодзвонними потоками й шумними водограями, гуцульськими узорами, піснями-переливами, чаруючою рутою, буркутним джерелом. І несемось не в шейкові, а соколами шугаємо над полонинами, плаями і дзворами…
Цілий вечір гуде ресторан «Восход». Звучать поперемінно «Червона рута» й «Водограй» - все, що знають музиканти українського. В Україні вони ніколи не були, та ці дві пісні вивчили одразу, як тільки їх почули. Адже вони вважають себе не ремісниками.
Вже махнули на нас чи й не всі присутні, принишкли тюменські комівояжери, що будь-де замовляють «Эх, Одесса».
А за нашим столом звідки й не візьмись – дядько Геннадій, наш старий знайомий по будівельному комбінатові. Він з перших днів наших будзагонівських запримітив нас і напросився бути нашим порадником. Далекі від будівельної справи, ми до всього доходили через помилки і мозолі. А дядько Гена гляне, усміхнеться й підкаже зовсім простий варіант, де взяти, як покласти, в якій послідовності виконати. Його виробнича дільниця була десь в іншому кутку комбінату, та щодня він більше воловодився з нами, ніж на своєму робочому місці. Ми спочатку дивувались таким зальотам, навіть сердились, коли надоїдала дрібна опіка, а потім звикли.
І тільки сьогодні все зрозуміли.
Поки музиканти перекурювали, повідав нам дядько Гена свою одіссею.
– Я з України, родом з-під Києва, друзі мої. Як важко із вами прощатись. – А в очах стільки суму й непідробленого болю.
Ще один сюрприз сьогодні. Кремезні плечі земляка, який несподівано, аж наприкінці, розкрив таємницю, в’яло опущені, аж дивно дивитись, що така силище може бути сиротливо незахищеною. Він потрапив сюди в кінці сорокових. Випадково, за дурницю. Часи були такі. А потім, уже на поселенню, женився. Пустив коріння, що називається.
Дочка вчиться в інституті, мають квартиру, куди він поїде. Та й до кого? Брат тулиться в однокімнатній у Києві. Батьківського дому вже й нема. Все обірвалось. От тільки пісня.
– А ви молодці, резюмує старий, струшуючи білою, але пишною шевелюрою, прагнучи скинути з себе в’ялість і усміхнутися. – Будьте щасливими. І не забувайте рідну мову й пісню. Та не ображайтеся на старого, що зіпсував вам настрій.
Його українська вимова бездоганна, хоча до сьогодні спілкувався з нами по-московськи.
Зніяковіло прощаємось, нам пора йти, саме поспів наш командир з аеропорту. Дядько Геннадій залишається в ресторані, але не поспішає пересідати до своїх дружків, а незворушно сидить за нашим столом. Плечі його знову зів’яли і здається, ніби здригаються.
Динаміки розриваються від нової пісні про «жемчужину у моря», хтось таки дочекався своєї черги. Кілька чоловіків та жінок не першої молодості трясуть своїми тілесами в спорожнілому залі.
Вже з дверей бачимо, як повільно встає дядько Гена, розправляє свої могутні плечі і твердим кроком прямує до оркестрантів.