Марія Матіос
Солодка Даруся. Драма на три життя. – вид. четверте. – Львів: Піраміда, 2007 р. – 185 с.
Найкраща книга останнього 15-річчя, яка вплинула на український світ.
Національна премія України ім. Т. Шевченка – 2005.
Переможець рейтингу «Книга, яку найбільше читають» - 2007.
В анотації зазначається: «Найвідоміший і найпопулярніший роман Марії Матіос «Солодка Даруся» справедливо назвали «трагедією, адекватною історії ХХ століття», а саму Дарусю – «образом майже біблійним».
Як зазначає авторка, роман написано за три заходи від 7 лютого 2002 до 4 травня 2003 року в Києві та інших місцях. Твір складається з трьох частин: «Даруся. Драма щоденна», «Іван Цвичок. Драма попередня», «Михайлове чудо. Драма найголовніша». Основна сюжетна лінія – життя солодкої Дарусі, причому композиційно розповідь побудовано методом «реверсу». Тобто спочатку читач знайомиться з дивною поведінкою дорослої Дарусі, потім, у другій частині, йдеться про її життя з приймаком Іваном Цвичком, не менш дивним, а вже у третій частині розповідається про першопричини всього цього – про життя її батьків – Михайла Ілащука та Мотрони, доньки Івана Яків’юка.
Отже, живе собі в селі Черемошному на Буковині (на березі Черемоша, як віддзеркалення села з такою ж назвою на іншому боці, в іншій області й інших державах – Польщі та УРСР в минулому) трохи дивакувата жінка Даруся, яку називають солодкою, якій не можна дарувати цукерок, яка не говорить, хоча й не німа, яку вважають несповна розуму, хоч вона й розумна, і в якої бувають припадки, коли страшенно болить голова. Так болить, що кілька день вона лежить закутана хустками лицем до стіни, а потім іде до води – річки чи теплиці, забрідає у воду і чекає, коли вода витягне з неї біль. Дарусі співчуває сусідка Маруся, яка й підгодовує її. Ще Даруся має одну притичину – час від часу ходить на могилу свого батька, «поза Йорчиху». Несе йому їжу – молочні продукти, довго сидить там і розмовляє з ним, а тоді залишає все і вертається додому. Коли ж іде по центральній вулиці, її супроводжує зграя собак, і ніхто не наважується її обганяти, як весільну чи похоронну процесію.
В другій частині розповідається про Івана Цвичка –«Пристав був до солодкої Дарусі жити Іван ЦвИчок – чудний та дурнуватий, як вважали в селі, чоловік-зайда. Іван мало говорив, не вдатний був і до роботи, зате з натхненням грав на дримбі і з таким же натхненням ці дримби робив із цвяхів, цвиків по-тутешньому.
А потім сідав на автобус і їздив навколишніми селами і продавав ці дримби. На виручені гроші здебільшого збирав усякого залізяччя і знов кував дримби.
Якось Іван узяв із собою Дарусю, яка ніколи не була за межами села. І відвів її до лікаря в сусідньому районі й області. Але лікарі порадили звернутися до психіатра (щоб допоміг вернути мовлення), Іван розсердився, і Даруся далі мовчала.
Одного разу Іван пішов з Дарусею на могилу її батька. А потім надумав, щоб дітвора знесла металобрухт із села, а він почистив і зробив огорожу на могилу.
На Йвана поскаржилися владі. Сільський голова й міліціонер взялися його совістити, а Цвичок наговорив їм усіляких неприємностей про їхні зловживання. Івана арештували на 15 діб, а коли він попідмітав вулиці райцентру, то одяг його геть порвався. Один з міліціонерів-наглядачів дав Іванові старий солдатський одяг, в якому він і прибув до Дарусі. В тої розболілася голова. А через кілька день вона виставила на поріг Іванові пожитки.
У третій частині – «драмі найголовнішій» ідеться про те, що сільський парубок Михайло – круглий сирота, коли спромігся на таку-сяку господарку, привів у хату своє чудо – Мотронку із чужого села, малу, але метку дівчину з косою до землі. І зажили вони як у раю. На заздрість людям, які не розуміли, як можна так закохано дивитися одне на одного, нікого не помічаючи.
Погодя народилась у них дівчинка – Даруся.
Але несподівано прийшло горе – Мотронка пропала, коли пішла в луг за коровою. Було то 1940 року, коли за рікою порядкували вже не поляки, а совіти. Її не було кілька день, а потім знайшлася вона на третю добу у ямі при річковому березі, коли у селі вже встигла помінятися влада – прийшли й до них совіти:
«зайшлі в село вояки у благенькій, добре вицвілій коричневій формі, розбитих чоботях, а хто і в постолах з березової кори», «таке обірване і ніяке, як оце, що плює перед дзвіницею», «якісь такі нарвані».
Мотрона довгий час відлежувалася і мовчала: «Михайло виходжував Мотронку літо, осінь і цілу зиму».
«А в Черемошнім колотилося, як під циганською спідницею». Корчми жидівські позакривали, «у Гершковім млині тепер порядкував чи не найбільший і найгаласливіший сільський ледар – Лесьо Онуфрійчук, у котрого відколи світ та сонце, паркан коло хати був підпертий латками». «Хто хотів – потайки далі ходив у колишню «Просвіту», так само заборонену колись румунами, як тепер совітами». «А школу перенесли в просторий будинок черемошнянського священика, потіснивши його велику сім’ю в колишню крамницю Юзя Розенфельда, що втік разом з румунами, не забравши з собою і синього за нігтем». «Набутки стали якісь укорочені і пригнічені, а село – смутне і малоговірке, як переплакана жінка у півроку після чоловікової смерті».
По ходу виселили із села з десяток сімей, в додаток до тих, що «пішли на той бік маскальського щастя шукати – так і щезли».
А за рік – знову війна, зміна влади, німці залишили в селі порядкувати румун, а «черемошнянські жиди після вимушеної перерви вернулися до свого колишнього ґешефту».
Лейтенант Лупул сказав Михайлові, що не забере його на войну і щось натякнув на таємниче зникнення Мотронки саме перед їх виступом із села. Михайло з ревнощів побив страшенно Мотронку, хоч і не знав, за що: «Немає гіршого, ніж доброму чоловікові мутиться розум від підозри жінки у зраді. Ані нагла кров, що заливає людині мозок під час боли-хвороби, ні фізичний біль, ні втрата близької людини, ні найбільша пропажа, ні вогонь, ні вода не діють на ревнивого чоловіка так, як одна маленька, дрібна, як блоха, і гостра, мов кинджал, думка, що його жінку знає інший – чужий – чоловік».
Але війна пригасила Михайлові ревнощі. Знову прийшли німці і наказали евакуюватись. Люди відігнали худобу у ліси. А коли повернулись, «на місці всіх
сімнадцяти жидівських корчмів страшно чорніли згарища». А в неділю, коли вийшли із церкви, усіх зігнали докупи і заставили писати заяви – або до колгоспу, або до Сибіру. Так Михайло став колгоспним заготівельником-комірником, бо чеснішою людини не було.
Восени 50-го року в село привезли двох трупів – хлопця і дівчини, бандерівців, яких роздягли догола і зігнали всіх дивитися на те. Потім привезли і батька підпільника – Юрка Огронника, мертвого, з відрізаними руками – хотів стрибнути у провалля із радянським офіцером, ніби то ведучи показати синову криївку. Керував устрашальною операцією майор Дідушенко, представник МГБ.
А потім вночі прийшли бандерівці, від Михайла забрали сиру, сметани і наказали до суботи зарізати порося. Порадили вранці самому поскаржитися владі на них. Прийшов Дідушенко з Вижниці і ще якийсь тип. Він то і поманив до себе 10-річну Дарусю і вивідав у неї, спокушаючи медяником-когутиком, що батька не били, вікна батько сам розбив уранці і прийдуть іще в суботу на свіжатину.
Михайлові наказали вернути все забране у подвійних розмірах. Мотронка розкрила таємницю, де вона пропадала три дні – виявилося, що її забрали совіцькі прикордонники, коли втікачі з тамтого боку просились у неї, щоб вона десь їх заховала. Потім її допитували, били, а майор Дідушенко зґвалтував і відпустив додому.
Михайло пішов по полонинах просити і красти. Там його знайшли ті, що приходили вночі, і вернули йому провіант, хоч він і відмовлявся. А коли прийшов додому, застав страшну картину: «Мотронка висіла в дровітні, зачеплена за бантину обмотаною круг шиї косою, з чорним, висолопленим з рота язиком, у білій – мережаній до Великодня – сорочці на голе тіло… Простоволоса, розплетена Даруся обома ручками трималася їй за голі і босі ноги, так що спершу дитину не могли відтягнути два чоловіки – Михайло і чоловік Марії-сусідки Дмитро…
Відтоді Даруся втратила голос.
А з часом у Черемошному її почали називати солодкою.
Аж дотепер».
Ось така кульмінація, яка пояснює, чому Даруся солодка і заніміла, чому виставила Цвичка, коли той прийшов у військовій формі.
А розв’язкою твору є пояснення через розмову сільських жінок, чому весь рід Ілащуків-Довбушів був проклятий. Хоч логічнішим є й інше пояснення:
«То не прокляття. То час такий був. Хіба тут одного Михайла переїхали, як фірою?.. О, що ті маскалі лиха межи людьми наробили, най Бог боронить!»
Іще несподіваний, уже майже філософський, висновок у розмові кумок: «Життя – то трояка ружа… Думаєш, що ружа ружевий колір має. А воно ні. На то вона трояка ся називає. Так і життя. То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу».
Особливо – коли ти живеш у краї, де влади міняються з калейдоскопічною швидкістю. І влади ці – не свої, українські, а чужинські. А якщо нові «визволителі» до того ж – москалі, чекай біди нечуваної-негаданої.