Читацькі нотатки. ч. IV. (за романом В. Шкляра "Маруся")

   Шкляр В. Маруся: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. – 320 с.
   На обкладинці зазначено, крім усього іншого, що це – національний бестселер. Зрештою, так воно і є. Про новий роман на воєнну тематику з часів національно-визвольних змагань українців 1917 – 1921 років стало відомо чи не одразу після виходу у світ попереднього твору – роману «Чорний Ворон». Над останньою книжкою відомий автор працював майже 5 років, з 2009 по 2014 рік. Тому зачаровані «Чорним Вороном» читачі з нетерпінням чекали на зустріч з «Марусею».
   Увійшовши в кураж від співпереживання за долю залишенців (які не вірили московсько-радянським обіцянкам і залишалися в лісі, тобто, - на передовій збройної боротьби за Україну), читач хотів продовження цього солодкого почуття, коли стаєш співучасником подій, описаних у художньому творі, побратимом літературних героїв.
   Сюжет і композиція роману «Маруся» (як і очікувалося) закручені так майстерно, що покинути цих героїв посеред дороги не зможе ніхто.
   (Чесно кажучи, не маючи змоги через рутинні справи зосередитися на читанні одразу після отримання книжки поштою, але прагнучи хоч трохи привідчинити завісу таємничості історії про славну отаманшу Марусю, спочатку прочитав авторську післямову, яка, проте, нічого не прояснила, а тільки підзадорила до детального читання).
   А в експозиції (розділ – «Квітень 1937-го») та ж сама загадка – «німа» Явдоха Соколовська, що мовчала 17 років, на сповіді повідомляє, що її дочка, Сашуня, жива. Синів «то вже й кісточки зотліли, а Сашуня… жива». Переповівши ще трохи з історії роду Соколовських та їхнє життя-буття під недремним оком КДБ аж до років 1964 та 1988, Василь Шкляр повертає читача до подій власне 1919 року, коли й орудував на правобережній Україні повстанський загін – бригада імені Дмитра Соколовського, яка «до походу на Київ може виставити тисячу козаків – триста кінних і сімсот піших» під командуванням Марусі (отої самої Олександри-Сашуні), яку неможливо не полюбити з першого погляду – «бо то була дівчина із золотою косою, що спадала на ліве плече з-під козацької смушевої шапки».
Тим паче, що на запитливі погляди курінного Станіміра, добродушно повідомила:
   - Я за отамана!
   «Тепер усі вони заново втупилися в неї, заново побачили це зовсім юне обличчя – вилицювате, з легким ластовинням на прямому носі, з повними вустами, над кутиком яких темніла родимка-мушка. ЇЇ синьо-сірі очі мали східну подобу через широкі, виразно окреслені вилиці.»
   Власне, спочатку повстанський загін зорганізував брат Марусі-Сашуні, Олекса (Лесик, бо старший від неї всього на два роки) Соколовський, ображений і принижений кадюками («зневажливе від слова «кадети») під проводом «дурного пана» поміщика Вержбицького. «Його старші брати Василь і Дмитро, як статечні вчителі, пильнували Горбулівську гімназію, в якій директором була Дмитрова дружина Надя Круглецька. Соколовські, як тільки вдарила Лютнева революція, уже навесні зробили із земської школи українську гімназію, - таких тоді не було ні в Радомишлі, ні в Житомирі. Підпрягли до вчительства і свою молодшу сестру Сашуню, хоч та сама ще навчалася в Радомишльській гімназії».
   Отакою була сім’я дяка Тимофія Соколовського, що прибився на Житомирщину з Холодного Яру, бо йому світила каторга до Сибіру. І ще був один син, старший, Степан, що священикував у Янівці. Не дивно, що естафету від вбитого Олекси підхопили один за одним Дмитро, який «не хотів іти проти гетьмана», бо ж «Хай ця влада була недолуга, але ми мали державу» та Василь.
   Коли ж полягли всі троє, їхню справу – «Будемо держати Україну» - підхопить юна Олександра, що стане отаманшею Марусею.
   Тому й не дивно, що соколовці стають пліч-о-пліч з галичанами влітку 1919 року, щоб іти з визвольним походом на столицю – золотоверхий Київ, який «не годиться обстрілювати з гармат», адже «не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог» (вам нічого це не нагадує?).
   Взагалі, паралелі із сучасними реаліями часто-густо зустрічаються в художніх творах на історичну тематику. Не виняток – і Василь Шкляр зі своєю «Марусею».
   Наприклад, сотник Осип Станімір та поручик Мирон Гірняк, утікши з російського табору для австрійських військовополонених, «спершу подалися до Києва, де розпочалася війна за Україну, та потрапили у такий революційний безлад, що соромно згадувати. Замість безоглядного визволення Краю з московського ярма Київ півроку мітингував на вулицях, а провідники Центральної Ради боялися навіть думки про створення власної армії. Вони довго вимучували універсали про автономію, а коли, нарешті, зважилися проголосити незалежність, московсько-большевицька орда вже стояла біля воріт».
   З історії нам відомо, що Київ, як символ української державності, переходив з-під однієї до іншої влади кільканадцять разів. Василь Шкляр робить читача свідком і очевидцем тих буремних подій, змальовуючи їх так живо і правдоподібно, ніби й сам був учасником тих визволень-облог-нестрілянь-перемовин. Біля двірця (залізничного вокзалу), на Бібіковському (тепер Тараса Шевченка) бульварі, на Володимирській вулиці, на Софіївській площі галичани споглядають величезне піднесення киян, чують вигуки -  Слава Україні!, Слава Петлюрі!, Слава галичанам! І тішаться, що Київ більш український, ніж ополячений Львів.
   «Довкола міської Думи теж вирувало муравлище народу, стрільцям спершу навіть здалося, що це та сама публіка із Софіївського майдану збіглася сюди побічними вуличками – до певної міри так воно й було, однак на Думській площі серед жовто-блакитних прапорів вони побачили ще й російські трикольорові стяги. Їх було значно менше, ніж українських, але хтось же приніс їх сюди не мух відганяти, подумав собі поручник Гірняк».
   Як завжди, упродовж кількох століть. Аж до сьогодні. Паралелі напрошуються також із тим, як подібні змагання українців майже сторічної давнини змальовували українські письменники радянської доби (Ю. Смолич, А.Головко, М. Островський) або ж киянин і водночас московит М. Булгаков. Історична правда накінець пробила собі дорогу зусиллями свідомості й таланту В. Шкляра.
   Київ після більшовицького іга, після безчинств чека радий  був вітати не тільки петлюрівців і стрільців Галицької армії, а й денікінців – «Тепер зрозумілою була та нестримна, часом сліпа радість киян, з якою вони зустрічали і своїх, і чужих. Вони б кинулися в обійми самого диявола, якби той визволив їх від большевицького нашестя».
   Це порозумів Мирон Гірняк, коли піднявся Інститутською вгору на Печерськ і зупинився біля двоповерхової кам’яниці, як з’ясується – катівні чека: - «Уздовж садової доріжки лежали понівечені людські тіла, щойно викопані з-під жовтого піску. Розтрощені черепи, порожні очниці, відрізані вуха, носи. Жінки з вирваним до крові волоссям…»
   Тому й не дивно, що денікінці теж скористались антибільшовицькими настроями й деякою внутрішньоукраїнською нерозберихою. І в умовах перемир’я з українцями обсадили Печерськ, та ще й під виглядом народної підтримки ("Косо усміхаючись, азіати відповіли, що всі вони «кгарєнниє кгієвлянє» і належать до міського загону самооборони"), а згодом підступно скотили гармати на Хрещатик ("Ми нє єдєм, нас народ нєсьот") та ще й триколор вивісили на міській Думі поруч із жовто-блакитним полотнищем.
   - Видиш? – сказав Михась. – Москаль що червоний, що білий – одна сатана.
   Це розуміють прості вояки-патріоти.  Трохи згодом і вище керівництво – «Тепер Кравс підозрював, що й візит барона, і ця безплідна балачка з генералом Бредовим мали єдину мету – паралізувати активні дії галичан так званими мирними  «переговорами», щоб у цей час обсадити Київ. Білі москалі вдалися до найпідлішого підступу, якого не міг передбачити генерал із властивим йому почуттям вояцької честі».
    «Спільне» управління (ледь не сказав – патрулювання) призвело до роззброєння, пересунення демаркаційної лінії з Хрещатика далеко за межі міста на захід і навіть ув’язнення галичан у таборі аж на лівому березі, у Дарниці.
   Такою є історична канва, на якій виписано стрижневу фабулу – життя й боротьбу Марусі та її інтимні стосунки з Мироном Гірняком.
   Кохання – як спалах, як вічний закон життя, коли всупереч війнам, революціям, потрясінням молоді створіння знаходять одне одного у світовій веремії за законами з небес. І як нагадування, що людина народжена для щастя і продовження роду, що ніякі війни за світове чи регіональне панування не можуть бути оправдані, якщо вони відбирають кохання, щастя, а тим паче людське життя. Кохання – як протиставлення війні, (але не національно-визвольній боротьбі). Бо в тому, що ніжні чисті почуття любові зародились у серцях тих, хто бореться за волю своєї батьківщини, якраз доповнює характеристику героїв – абсолютно чесних і мирних, освічених і свідомих, небесне призначення яких – кохати, народжувати, навчати чи сіяти, а не воювати.
   І не вина їхня, що українці на своїй, Богом даній землі, повинні тримати навіть не один, а два фронти (червона і біла Московія). І пам’ятати, що там, на Галичині, є ще й третій, польський, фронт.
   Таки прекрасні ці люди і в коханні, і в вояцькій честі, і в здатності прийти на виручку, ризикуючи власним життям, як зробила це Маруся, що в образі циганчука з’явилась у лігві москалів, щоб визволити свого судженого Мирона, і в розумінні своєї місії визволяти всю Україну, а не тільки своє село, містечко чи повіт.
   Військові пригоди супроводжують і Марусю, і Мирона, й інших героїв аж до останніх епізодів – захворювання на тиф галичанина і втеча його з тифозного бараку за мить, коли туди навідається його кохана, останній бій під проводом Марусі, її захоплення осназівцями, зрештою, - перехід в Молдову-Румунію через Дністер, що завершується таємничо-обнадійливим діалогом з перевізником.
   А післямова (авторська) хоч і пояснює дещо, але дає читачеві право самому утверджуватись у думці, що Маруся не могла загинути. Як і її справа – боротись за волю України.
   І вкотре переконатись у підступності московитів: "Кравс раптом спитав: як же можна було так безбожно брехати? Тоді, в Києві. Адже денікінці не перемогли галичан, а обдурили, повелися, як останні шахраї.
   Штакельберг погодився, що так, вийшло негарно, але в усьому, мовляв, винен генерал Бредов. Він тоді й повноваження свої перевищив, і вдався до хитрощів.
   Та не до хитрощів, сказав Кравс, до брехні він скотився, як дрібний шулер.
   Може, й так, погодився барон.
   Ну, добре! – Кравс сердито згорнув із шахівниці фігури, побачивши, що від хвилювання проґавив туру. – Нехай Бредов брехав, для росіян це не диво. А як ви, німець, генерал, могли йому підспівувати?
   Система, сказав Штакельберг. Укинь свіже яблуко в діжку з капустою – воно скисне. Система."
   А ви кажете гібридні війни – породження путінської Росії. Та перегляньмо наші з ними стосунки з часів Богдана Хмельницького і побачимо цей обман, підступність упродовж чотирьох з половиною століть, починаючи від москальських залог в українських містах після 1654 року (до речі – де березневі статті про «возз’єднання»?) до цьогорічних анексій.
   PS.  Нещодавно вгостили квашеним яблуком – ароматною цітроною. Смак квашеної капусти. Система.
   Ті, що їздять в Чехію – Італію – Іспанію, голосують за європеські цінності. Ті, що шабашать у Московії (й місяцями дивляться її телебачення) рано чи пізно починають молитись на рашенського царька. (Підмічено).
   Романи «Маруся» й «Чорний Ворон» повинні бути настільними книгами наших президентів, прем’єрів, міністрів, нардепів… І обов’язково – екранізовані.
   Щоб прозріли і верхи, і низи.