ДОВГЕ ПОВЕРНЕННЯ «ІВАНА»* Чендей І. М. Калина під снігом : Повісті, оповідання.— К.: Рад. письменник, 1988.— 397 с. Сьогодні змінюється оцінка літературного процесу загалом і окремих творів зокрема. І хоча нерідко чуються голоси, буцімто українська література майже не має що витягнути з шухляд, не має «Білих шат», «Котлована» чи «Реквієму» (і це неодмінно ставиться їй у вину), усе ж ми повинні визнати: дещо таки знайшлося і в нас, про це говорилося й на пленумі Спілки письменників України, про це свідчать і публікації в журналах та газетах останніх років. Крім того, Україна не була винятком: адміністративно-бюрократичний механізм, його втручання у царину художньої творчості призвели до непоодиноких випадків деформацій, перекручень в оцінюванні творів. Згадати б хоча незаслужену критику, а то й переслідування, яких зазнали В. Симоненко, О. Гончар, Г. Тютюнник, Б. Нечерда, М. Стельмах, І. Сенченко, В. Земляк, Л. Костенко, П. Скунць...Та хіба всіх перелічити! Показова з цього приводу книжка Івана Чендея «Калина під снігом», що вийшла друком наприкінці позаминулого року у видавництві «Радянський письменник». Показова тим, що поряд із новими творами (повість «Житіє Антона Кукурічки», оповідання «Пайочка», «Останній дзвоник у вересні», «Калина під снігом», «Опікунські турботи», «Преображенна Маріка») по-новому актуально зазвучали розкритиковані раніше твори, що склали колись книжку «Березневий сніг» — повість «Іван», оповідання, яке дало назву книжці, та «Пілюлі з-за кордону». Згадаємо, що ще одна повість — «Луна блакитного овиду» — перевидана раніше. «Березневий сніг» надруковано 1968 року, коли почала втілюватися у життя політика «загвинчування гайок», відновлення адміністративно-командної системи, грубого втручання у спілчанське життя, видавання бажаного за дійсне, завомчування гострих політичних, соціальних, духовних проблем. Усяка спроба поставити питання чесно, правдиво розглядалася ледве не як замах на завоювання соціалізму в тодішньому розумінні цього терміну. Книжка «Березневий сніг», особливо повість «Іван», і була сприйнята тоді запопадливими критиками та ідеологами як ворожа, не радянська, а отже, підлягала не тільки гострій критиці, а й забороні, вилученню з бібліотек, забуттю, ледь не спаленню на вогнищі інквізиції, а її автор — крім голобельної нищівної критики, широкого обговорення й осуду «громадськості» — зазнав переслідування, виключення з лав КПРС, гоніння і вилучення майже на десятиліття з літературного процесу. Могло бути, правда, й пом'якшення, не в епоху Д. Бруно живемо. Та для цього потрібно було неодмінне зречення автора своєї книжки, визнання помилок і покаяння. На щастя, цього не сталося, а отже, книжка залишилась крамольною, у творчих спілках, на кафедрі української літератури Ужгородського університету, на батьківщині І. Чендея, у дубівських Будинку культури та середній школі було організовано збори з єдиним порядком денним: про шкідливість книжки «Березневий сніг». Чесні люди як могли відкручувались від участі в тих зборах, та врятувати такою стратегією становища, певна річ, не могли. Тому невдовзі в обласній газеті з'являється стаття «Чому обурюються дубівчани?» за підписами В. Вовчка, В. Поліщука, М. Рішка, яка й повинна була стати офіційним звинуваченням. А Ю. Балега у книжці «Художнє відкриття чи правда факту» не забув пригадати й інші «гріхи» Івана Чендея. Звичайно, скаже хтось, легко з висоти перебудови, коли твори перевидані, критично оцінювати тодішні колізії, а де були тоді ті, що нині каменя на камені не залишають від застійної епохи? І чи легко було людям не піддатися спокусі зробити кар'єру замість виголошення чесних думок, протилежних офіційним? Щодо першого питання — авторові цих рядків у 1968 році виповнилось десять літ. Що ж до другого... Людині властиво помилятись. І біда не стільки в помилках, скільки в небажанні й нездатності їх визнати. За що ж було розкритиковано «Березневий сніг?» У чому вбачалася небезпека для суспільства? І як пов'язати цю небезпеку з «Калиною під снігом»? В обидвох книжках підбір творів добре продуманий. Попри всю їх жанрово-стилістично-композиційну несхожість вони об'єднані спільністю думок і тривог, порушених проблем. Відкриваються збірки повістю «Іван», довкола якої і розгорілись баталії. Уже в експозиції натрапляємо на філософсько-моральний ракурс відображення життя, а найперше людського в людині. Філософський,— бо йдеться про зіткнення двох поглядів на релігію, а це завжди не так просто, як ще донедавно розглядалося у художній та науковій літературі, а ще над сперечальниками «чорною мережкою журавлині ключі прошивали ранкову легку блакить верховинського неба», що ніби нагадує про скороминучість земних турбот і справ земних та необхідність задумуватися над чимось вищим, вічним. Моральний,— бо стрічаємо героя, що «вночі приплентався додому пізно», а коли дружина сьомим потом обливається на городі, зневажливо думає: «Роби, роби! Бог жінку і створив для того, аби три кути в хаті було кому держати!» І вже далі разом з автором простежуємо моральне падіння головного персонажа, занехаяння ним душі, неповагу до предковічних святих понять і звичаїв. Це — Іван Каламар, учорашній доброволець, шлях якого позначений «сходинками вгору, зигзагами й поворотами, що до них трапляв сам, що несподівано трапляли до нього вони». Встиг він побувати і в народній дружині, яка більше займалася «конфіскацією», аніж підтриманням громадського порядку в селі, і головою сільради «з усіма законами, правами і правдами, з усіма поклонами і почестями», була в нього і «печать голови сільського споживчого товариства з усіма повноваженнями і повновладдями, довіреностями і передовірами»,начальникував у Забережжі на пункті «Заготсіно»... В конкретних епізодах, діалогах і монологах-мареннях Каламаря, у розмовах односельчан і вимальовується його образ. Причому, чим більше його знаємо, тим непривабливішим він стане. Бо хіба може викликати якісь інші почуття, крім огиди, людина, яка вдається до осквернення місць, що в усіх народів в усі часи вважалися святими («Почав талапати розтоптаними ступнями по могилах. Хрести хрускотіли сухими кістьми й лицарями падали на зелений весняний моріг»). Іван Каламар зриміше постає в порівнянні з іншими героями — дідом Ясеновою та попом Стахом. І тут з морального, і з інтелектуального, і з суто людського погляду отець Іван Стах та старий Ясенова стоять вище керівника Каламаря, що обіймав різні посади, а тепер забороняє попові святити паски на Великдень, і в дискусії про оманливу релігію симпатії читача знову ж на боці служителя культу, а не аж занадто войовничого атеїста. Найглибше характер персонажа розкривається у кульмінаційному розділі «Де мій бог?» Напившись, як кажуть, до чортиків у чорний тиждень, Іван Каламар упав із велосипеда і потрапив до лікарні. Тут нарешті має можливість роздивитися довкола, задуматися над життям, осмислити своє місце в людській веремії, піддати детальному аналізу, наскільки здатний зробити це його мозок, усі прожиті роки. Згадки про примарне щастя поступово тануть, роздуми чергуються з діалогами й монологами, що переходять в агонійні викрики та марення. І лейтмотивом проходить думка: кожна людина має мати свого бога, тобто щось святе і вічне, отой вогник, що тільки й свідчить про життя, служить орієнтиром, критерієм оцінювання людини. Усвідомлення Каламарем цього, а водночас і своєї нікчемності та дріб'язковості хоч і штовхає його на розрадливі шляхи («Ні! Ні! Ми ще себе покажемо! Ми пропали не зовсім!»), усе ж, призводить до логічного кінця: «Іван упав і зойкнув: — Де мій бог? І заридав...» Важливе смислове навантаження покликані нести народні оцінки діяльності Івана Івановича. І сусідки-жінки («На хвіртці гуторили старі бабки...»), і сільські філософи-діди над труною Каламаря однозначно вказують на негативне ставлення до такої діяльності. Мудрагелі згадують не одного сільського старосту, а з ними й діла їхні — і добрі, і лихі. Каламар після себе залишає більше неприємних згадок. Знову тут із повагою мовиться про І. Стаха, що «ступав важко, мов на плечах ніс тягар не по силі». Стах переборює у собі особисту образу, приходить до мертвого вже Івана Івановича віддати покійнику належне, розділити людське горе. Змалювання негативного образу керівника-самодура в центрі повісті було чи не найпершим сміливим кроком у цьому напрямку в українській (та й не тільки українській) літературі. Щоб наважитися на таке, крім громадянської мужності, треба було мати ще й неабиякий талант, інтуїцію, уміння тонко й точно відобразити те, що поширювалося у житті, а отже сказати чесно і правдиво, якою б гіркою ця правда не була. Процес вихолощування людського в людині, що повинен був призвести (і призвів) до глибокої моральної кризи, відтворено І. Чендеєм зримо, переконливо, доказово. Уміє автор послуговуватись найрізноманітнішими художніми засобами та прийомами для якнайповнішого втілення свого задуму та ідеї. Наприклад, обрамлення повісті епізодами про журавлиний переліт. Або засіб контрасту для підкреслення батьківського горя: «Коло самої печі при вході у переповненій людьми кімнаті стояв без межі та краю одинокий старий Каламар... Він дивився у той кут кімнати, де правилася похоронна треба, і тепер нічого з молитов не чув, нікого з присутніх не бачив. ...Ой та кучерики вила. Кучері чесала. Кучерики пригортала, В личко цілувала! — зринула пісня-коломийка за тим весільним столом, де сидів жених-Іван у золоченому барвінку»... Повість «Житіє Антона Кукурічки» у творчому доробку Івана Чендея займає особливе місце, бо письменник уперше вдався не тільки до засобів гумору та сатири, а й до сарказму. В основу сюжету лягла розповідь про подію не архіважливу, проте й не зовсім рядову — все залежить від того, як на це подивитися — п'ятдесятирічний ювілей дитячого поета й викладача Антона Кукурічки. Автор доскіпливо й детально малює усе, що так чи інакше пов'язано з полуднем віку героя. Можливо, така манера й не до вподоби кожному сучасному читачеві, але саме такий спосіб оповіді й таїть у собі зле висміювання негативних явищ. Бездуховність неминуче породжує аморальність. Антон Кукурічка — це той же І. Каламар, тільки сущий у нових умовах. Тобто, збулося те, про що бив на сполох Іван Чендей... На жаль, мусимо говорити і про бездуховність людей, що не тільки пов'язані з літературою, а й живуть із неї, викладають і навіть удають, що творять. Кукурічка не палить хрестів на кладовищі, не забороняє людям вірити в бога (бо хіба можна заборонити вірити?), не грубить їм, як Каламар. Він набагато освіченіший (про освіченість і культуру Івана Івановича й говорити не доводиться), улесливий в розмовах із співбесідниками, мила усмішка не зникає з обличчя. Але згадаймо не лише слова, а й діла Антона Федоровича — і перед нами поступово вимальовується образ цього двоєдушника. Згадати б хоча історії з бібліографічним покажчиком, кріслом, яке «Кукурічка на спецзамовлення вибив собі на механічному заводі після виступу по лінії бюро пропаганди літератури», з теліжечкою і дзвіночками — невід'ємними атрибутами міщанського благополуччя, з вибиванням запрошень у магазин «Юність», які поетові дає з готовністю директор торгового об'єднання «Промтовари» Анатолій Олексійович Гусак. А чого варті факти написання оди самому собі, підсунутої для прочитання від свого імені поету Миколі Підменчульському, або випрошування собі медалі «А. С. Макаренка». Взагалі, весь життєвий шлях Антона Кукурічки позначений кар'єристськими устремліннями, неправдою, подвійною мораллю, нескромністю. Завжди він чинив не так, як повинна б веліти совість, а як вигідно, з прицілом на майбутнє, з хитрим розрахунком. «Ми з літератури — в аспірантуру,— каже Кукурічка,— потім з аспірантури— знову в літературу. Поволі, методично, упевнено і надійно до самого покажчика...» І вершиною такого шляху стає отой ювілей. Вершиною лжі, лицемірства, деградації людини, чиношанування, застою. Сьогодні ніхто, мабуть, не сумнівається у правильності ідей Чендеєвих книжок та їх актуальності, незважаючи на те, що багато хто пізнає себе на сторінках, як у дзеркалі. Гострі проблеми духовності й бездушності порушені також в оповіданнях. Це, зокрема, ставлення до живої природи й до землі в тому числі, обов'язок дітей перед батьками й батьків перед дітьми, міщанського болота тощо. Читаючи повісті й оповідання, так чи інакше постає питання: до якої стадії моральної кризи (та й не лиш моральної) докотилося суспільство, якщо бездуховністю, лицемірством хворіють уже й поети, що завжди були совістю народу, начальники, учителі («Останній дзвоник у вересні»), якщо гендлюємо вже й іменем божим, як це зробила героїня оповідання «Преображенна Маріка», коли вже невдовзі після смерті сестри і тітки люди думають не про втрату, а про золото й срібло, що залишилось по небіжчиці («Калина під снігом»)? Висновки про необхідність щось змінювати не нав'язуються, та читач сам до них прийде. А ще, говорячи про твори Івана Чендея, не можна не відзначити його мову — барвисту, відгранену, що грає-виграває переливами. Навіть порядок слів у пись-менника відіграє важливу роль, бо при потребі він змінюється, виносячи на передню позицію потрібне слово. Мовному образові Чендей надає якнайпильнішої уваги, щоразу дошукуючи слово найвлучніше, найсоковитіше, уміло вплітаючи у тканину мови діалектизми та призабуті поняття. Кожен із творів по-своєму неповторний, оригінальний. Та всіх їх об'єднує, крім добротної мови, добре продуманої композиції, внутрішнє, ідейне спрямування, тривога за людину, психологічна заглибленість у характери героїв. Наскрізно через повісті й оповідання проходить ідея боротьби з бездуховністю, що так перегукується з ідеями перебудови.
с Дубове на Закарпатті
Михайло НОСА Жовтень Дзвін http://www.ursr.org/jovten/90/04/html/144.html
* Подається без змін