Сонячне проміння цього ранку не пробилось крізь пелену сірих хмар, що нависли над містом. ДЕ там сонце, навіть натяку на гарну погоду не було. Люди марно тішили себе сподіваннями: «проясниться..., розійдеться...». Та погода вперто не мінялась. Перша осіння прохолода блукала вулицями в пошуках легенько вбраних городян, а їх вистачало. Обідом пішов дощ – холодний, вже зовсім не той, до якого звикли за літні місяці.
Проте похмура днина не затьмарювала бадьорий настрій перехожих. Хтось з ранку починав «відмічати» чи то храмове свято, чи то день міста, хтось поспішав до церкви, хтось несамовито носився по кухні смажачи котлети та відбивні. А обідньої пори почали сходитись гості. Батьки до дітей, родина до родини, друзі до знайомих. І забули вже всі про невдалу погоду, про дощ. Рюмки радісно цокали, шлунок приречено мовчав...
З динаміків лунала «пісня загадкова...», бігали заклопотані хлопці тягаючи дроти, призначення яких було відомо лише їм самим, стукали в мікрофони, діловито промовляли «раз, раз...». Ніхто вже не звертав увагу на артефакти, що так невчасно з’явилися на величезному екрані, на хмари що скупчувались над містом.
А ближче до вечора над парком залунали пісні. І нехай ближче до ночі пісні будуть лунати не лише з динаміків біля сцени ай з деяких столів. Нехай. Свято.
Наївшись люд потягнувся до парку. Чепурні, наче до приїзду міністра, міліціанти вештались алеями та серйозно спостерігали за пересуванням натовпу. А натовп мов жива субстанція переходив з однієї фази в іншу то збільшуючись то навпаки.
Гарно вбрана сцена, світлодіодні екрани, банери спонсорів розвішані по принципу «де підходить» чи ж то «де влізе», все це чекало на людей. А люди чекали свята.
Але більш за всіх не раділи погоді підприємці. Нервово курили і спльовували, подумки рахуючи незароблені гроші. Та рук не опускали, розкладали мангали, підключали бочки з пивом, розставляли столи та намети. Ближче до обіду між деревами поплелися димові стрічки, запахло смаженим м’ясом. Скоро з’явились і перші відвідувачі.
Ввечері поодинокі групи людей сердито снували між галасливими компаніями скаржачись на відсутність вільних місць. Пиво лилось рікою, шашлики йшли кілограмами, горілка била по мізкам. Люди святкували.
А о восьмі знову пішов дощ. Та який там дощ, справжня злива. Із заходу полізли чорні хмари, що не обіцяли нічого хорошого. Якась частина людей, поспішно витягнувши парасолі попрямувала додому, хтось вперто мок спостерігаючи за дійством на сцені, хтось доїдав шашлика радіючи, що завбачливо сів у наметі...
Та як би там не було, чергове свято міста відбулося. Відбувся і черговий конкурс-фестиваль, чи то пак гала концерт конкурсу-фестивалю «Кришталеві грона». Чогось особливо 2010 рік для конкурсу не приніс. В черговий раз змінився логотип, в черговий раз збільшився екран на сцені. Залишились все ті ж талановиті учасники, намети з напоями та нав’язливий запах шашликів. Змінилась ще, правда, погода, бо за останні років 5, 28 серпня було спекотним та сонячним, а цього разу похмурим та вогким. Та хіба погода може завадити справжньому святу.
З днем народження, Виноградів.