Осінній ранок листопаду зустрів відчуттям морозної погоди, променями прохолодного сонця і незвичного туману навколо китайського міста Ліцзян. Чашечка запашного зеленого чаю на ганку, привітні посмішки мандрівників і гарний краєвид на сотні маленьких сіруватих дахів в азіатському стилі наповнював внутрішньою енергією і бадьорістю на цілий день. Попереду нас чекало знайомство з містом і приготування до подорожі в Сіно-Тибетські гори до Ущелини стрибаючого тигра…
Вже декілька тижнів як тривала наша мандрівка південно-західною частиною Китаю. Це було перше знайомство з Піднебесною. Провінція Юньнань, що межує з Лаосом і В’єтнамом на півдні та Тибетом на півночі, здавалася саме тим місцем, де можна осягнути і відчути цілу країну, її величні гори, незліченні міста і рисові долини, поспілкуватися з місцевими жителями та багатьма народностями, що проживають поряд: тибетці, насі, бай, джуані, мяо. І навіть нічний приліт у столицю регіону Куньмін здавався особливим, адже аеропорт розташовується посеред міста, і складалося відчуття ніби ось - ось літак доторкнеться прилеглих будинків. Багато разів доводилося чути, що в Китаї маленьких міст просто не існує. Але те, що головне місто провінції матиме 6 млн. населення було чимось новим і перевертало уявлення про дійсні розміри цієї країни.
Тут люди не звикли до іноземців. Завжди з цікавістю на нас споглядали, фотографували, пожимали руки, а місцеві дітлахи постійно викрикували «hello». На якусь мить себе відчуваєш голлівудською зіркою. Однак мегаполісна метушня, затори, постійний поспіх все ж відображали життєву повсякденність, заклопотаність та зайнятість навкруги. І лише наша поява на вулицях, здавалося, привертала увагу, заставляла відволіктися людей від внутрішніх переживань і думок.
Куньмін не вразив туристичними привабами і історією, а скоріш навпаки своєю сучасністю, інфраструктурою і націленістю на майбутнє. А розповідали, що це одне з найбідніших місць Китаю. Нісенітниця просто! Піднебесна справді розбудовується, зростає, піднімає рівень життя. А ще відчувається ентузіазм населення, його енергія і бажання. До того ж ця місцина – справжній «Китайський сад». Величезні ботанічні сади, парки та осінній шелест дерев на широких проспектах залишали приємні враження, відчуття спокою і краси. А відвідини Камінного лісу, частини спадщини ЮНЕСКО, що розташовується поруч і привертає увагу багатьох мандрівників – це камінні глиби різної форми завдовжки з дерева, що повстають із-з землі.
Варто звісно згадати і про подорожі міжміськими потягами в Китаї. Наслухавшись від зустрічних туристів байок про хаотичність на вокзалах, шаленість пасажирів у вагонах і відсутність номерних місць навіть на плацкартних квитках, внаслідок чого можна провести ніч на найгіршій койці, додавали стурбованості і переживань. Але як змінився вираз обличчя при виді новенького гігантського ж/д вокзалу з пропускною системою як у міжнародних аеропортах, чистоти вагонів і білих простирадл, приємної компанії подорожуючих і бажанням знайти спільну мову з іноземцями. Звісно ж купити проїзний квиток, не знаючи китайської, це також своєрідний досвід. Стати в потрібну чергу, знайти ту саму касу, пояснити місце подорожі працівниці вокзалу – це приємна незручність для обох.
Нам до речі розповідали, що багато китайців, особливо молодого покоління, непогано володіють англійською, але при виді іноземців соромляться показувати знання. Так і було насправді. Тому інколи важкувато було відшукати необхідну зупинку міського автобусу, місце нічлігу, потрібну кав’ярню чи інформаційний центр, якщо звісно не їздити на таксі у весь час, як це полюбляють західні туристи. А ще весь час відбувалася боротьба із стереотипами при кожній розмові з місцевими жителями. Біле обличчя для пересічного китайця – це американець, чи британець. І спробуй доведи щось інше. Тому тим цікавіше відбувалася бесіда, якщо чули що ти з далекої України. Запитували як на перший погляд досить дивні речі, чи монархія в нас чи республіка, і на якому континенті знаходимося, чи нема в нас часом війни. Тому атлас та карта світу завжди виявлялися в пригоді.
А тепер уявіть собі місто на березі озера, дві частини якого відділяє автомобільний шлях в 15 км. Стара частина з численними пам’ятками, величезними вхідними брамами, сувенірними лавками, вечірніми танцями місцевого населення просто на вулицях і яскравими нічними ліхтарями, та нова – що знаходиться на іншому боці водойми, діловий і освітній центр. Місто Далі – справжня туристична принада цього регіону. Контурів його гір, де можна спостерігати захід сонця, рисових долин та стародавніх монастирів, схожих на храми Шаоліня, просто не оминути. Кращий спосіб проведення часу – це взяти в оренду двоколісного, і власними силами об’їздити все довкола, поволі без поспіху, прислухавшись до порад загадкового австралійця, власника туристичного притулку, що провів тут вже багато років разом з місцевою дружиною-китаянкою.
Буддистські храми тут заохочують зупинитися на довше. Цілий комплекс реконструйованих будівель часів Королівства Далі та Нанжао біля підніжжя гори Кангшан. Розміри монастирів, внутрішні інтер’єри, статуї богів, раніше небачені пагоди поруч і природа навколо - з цим поринаєш в історію, поринаєш в Китай. В таких місцях хочеться писати, спостерігати, занурюватися у власні роздуми, відчувати гірське повітря і вітер Піднебесної.
На хвилину навіть згадуєш рідні Карпати і свій дім. І знову повертаєшся до тієї реальної миті, яку хочеться залишити назавжди з собою, до довгоочікуваної подорожі, з якою щодня відкриваєш для себе новий світ.
А попереду ще чекало невідоме місто Ліцзян і Ущелина стрибаючого тигра в Тибетських горах. (далі буде)
