Як на мене, то в неї дуже гарне ім»я – Есенія. Їй 35-ть. Але виглядала вона на 55-ть і поруч із нею я відчувала себе підлітком. Через цю разючу різницю у зовнішності та паспортних даних, увесь час здавалося, що спілкуюся не з тією людиною. Ці відчуття підсилював її холодний спокій і незворушність, з якою розповідала про смерть сина. Від цього мені постійно хотілося озирнутися і знайти справжню Есенію, знайти справжню матір.
-Та пішов малий за хлібом. Та ішов назад, та мало замерз малий. Отак,
отак його знайшли,- Есенія притискає руки до грудей.
В очах нема смутку. А, може, то я така черства і туги материнської не бачу? Два тижні, як помер малий. Замерз у сніговому наметі. Пішов до крамниці за хлібом. У літньому одязі пішов. Молодші їсти просили, а мами вдома не було. Поїхала мама до сусіднього району. А вдома вісьмох дітей напризволяще лишила. З хлібиною у руках і знайшли Феріка. Тринадцять йому було.
-А што плакати? Вмер та вмер! В неї ще сім осталося! В нас не такі закони, як у вас! Багато дітей маємо, бо аборти не робимо, як ви! Має чоловіка, чи не має, а кить дав Бог їй там дитину, то най рожає! Та што робити теперіка аборт? Грішити, як ви?- моє зціпеніння розриває хриплий голос іншої циганки.
-А хіба не заради грошей народжуєте? – забуваючи про політкоректність, запитую я.
-Ге, жіночко! Та кому тоти гроші треба! То заради дітей, а не грошей! Ми любимо дітей!
-Як так любите, то чого вони голі й босі бігають? А хата? Ні вікон, ні дверей! Скільки грошей щомісяця платять за дітей?- запитую Есенію.
-Та до трьох тисяч маю.
-І на що тратиш ті гроші?
-На дітей! Тре їсти дати! Картошку їм купую, морковку.
«Картошка, морковка»…Я дивлюся на земельну ділянку біля малесенької обшарпаної хатини, що без вікон і без дверей. Сотин двадцять, прикидаю на око. Все загаджено сміттям. Сморід страшенний. Слова тонуть у тошноті, що підступає до горла. Та лють сильніша за тошноту. Стримую себе.
-А що картоплю не можна посадити? Моркву і все таке! А сад посадити?
-А де?- хриплий голос знову ріже мою свідомість. –Де? На тому мусорови, на тому гунові?
-Та поприбирай і сади!- вже і мій голос сталлю наливається.
-Ми не ви! В нас не такі закони!
-І курей не можна тримати?
-А де?Де курей тримати?
Я більше не можу нічого казати. Ніде. Звісно, ніде. Такі в них закони. Розвертаюся і хочу йти. З натовпу циганчат очі вихоплюють бруднющого малюка. На голому тільці курточка. Аж відлущується болото з неї. Черевики розірвані на голих ніженьках.
-А це, - питаю- теж звичаї у вас такі? Отак мають діти ходити, на яких «наші» закони вам гроші дають?
-Ге! Та кажу вам, што гроші нам не треба! Ми самі заробимо! А як діти ходять то не важно! Важно, што вони є. Ми цигани все багато дітей мали. Платили нам гроші, вадь не платили! Ми не ви!
- А в школу хоча б ходять ваші діти?
-Не є в нас такого, як у вас! Нико не ходить!
-І що читати й писати не вміють?!
-Ніт! І я не вмію, і ніхто не вміє! А нашто? Їй скоро заміж йти.
-Яке «заміж»? Та вона скільки років має?
-Дванадцять буде! В нас такий закон!
-А в нас знаєте, який закон?- вже спокійно кажу я. - На п»ять років сяде Есенія за те, що Феріко помер… І дітей від неї можуть у притулок забрати…
-А хто вам дасть дітей забрати? Нигде від циганки дітей ще нико не забрав! Ми їх любимо! Ми не так, як ви! Ми любимо дітей!
Я йшла по болоті, змішаному з лайном і в душі теж хлюпалось лайно. Мені хотілося додому. Хотілося до своїх дітей. Озирнулася назад, ще раз глянула на ту безнадійну безнадію і подумала : «А, може, й добре, що Феріко помер? А може, там, на небі біля Бога, йому буде краще?»