І кому воно треба було?

З

Колочави до присілка Горб їдемо десь півгодини. Дорога в таких ямах, що днище машини от-от сяде і далі – нікуди! Під»їжджаємо, нас вже чекають люди. Переважно жінки і діти. Виходжу з машини, озираюся. Навколо гори, під ногами каміння. Жіночка підходить: «Це я вам дзвонила! Вже й не думала, що приїдете! Одна надія на вас!» Веде мене до будинку свого. Але йдемо не дорогою, а руслом ріки. Воно просто по-під вікнами нового гарного будинку. 

«Тут у мене город був, а тепер річка тече»- каже жіночка. «І в мене тут 15 сотин було. Картоплю ось тут, на цьому місці садила, корову пасла ось там»- спрацьованими руками сусідка показує на кам»янисте річище, де сліду не лишилося від землі.  «А ми будуватися

хотіли, а вода забрала ділянку. Так і живу з батьками». Людей більшає, скарг теж не меншає.

«Торік, коли був паводок, мою хату усім селом рятували. Машини вантажні поперек води ставили, щоб трохи путь їй загородити. Сусіди всі сади вирубали, стовбурами дерев русло гатили»,- не витримує жінка. Плаче.

«Скільки ми вже писали, і куди тільки не писали, а дамбу нам так і не збудували. Як тепер осінь пережити? Дощі підуть і порятунку більше не буде. Вода й без того по-під хатами тече.» Люди показують стоси листів. Навіть із секретаріату президента. Нема коштів, пишуть їм.Люди кажуть, що не чекають милості. Он дорогу самі собі відновили. Старі й малі руками каміння носили, тракторцем підгрібали. Та й берег, де змогли, укріпили. В»язали стовбури дерев, камінням великим обкладали. Але марно то все. Техніка потрібна потужна, а не руки людські, хай навіть і золоті.

Ведуть мене до моста. Він зруйнований, один бік повністю розмитий. Кажуть, звідси треба було дамбу починати робити. А її зводять нижче за течією, у центрі села. Як вода звідси потече, то десь з півсотні будинків на її шляху опиняться.

 Дзвонить телефон. Голова районної адміністрації телефонує. Напередодні домовилися зустрітися в селі, а не в кабінеті. Обіцянки дотримується. Люди не вірять, що посадовці тут. Обступають, діляться наболілим. І дамба, і дорога будуть - але наступного року- втішають посадовці. Запевняють, що проекти вже є, кошти теж будуть. Треба лиш трохи зачекати. «Куди далі чекати?!»- запитують люди. «Ходіть, подивіться, як живемо!»- ведуть руслом річки до своїх будинків. Минає хвилин з десять. Чую дійшли згоди. Обіцяє керівник вже днями екскаватора дати, щоб трохи річище розчистити і берег підгорнути.

Маленька перемога додає сил. «А чого до нас автобус шкільний не ходить? Дітки чотири кілометри пішки йдуть!» Голова району комусь телефонує. За тридцять секунд повідомляє, що віднині автобус ходитиме й сюди. Чиновники їдуть, збираюся і я. «А ви до школи нашої початкової заїдьте. Подивіться, де дітки вчаться!»- кажуть люди. Не обіцяю, час підганяє. Їдемо додому. Через кожні півсотні метрів нас спиняють люди і просять зайти поглянути, що й їхня хата над водою стоїть. Кажу, що знаю, що обов»язково про це розповім, але зараз вже маю їхати. Прощаємось. Біля жовтого будинку, що самотньо тулиться до річки, знову люди стоять. Діточок багато. Машину спиняють. «А це і є наша школа початкова. Ходіть, подивіться, як фундамент підмило. І ніхто нічого за рік так і не зробив!»

Іду дивитися. Це ж дітки маленькі навчаються тут. Заходжу з боку річки.  То подвір»я шкільне тут було, кажуть мені люди. Один кут будівлі висить над руслом. Землю вимило з-під фунтаменту.В пам»ятівиринають картинки. Десь я вже це бачила. Десь бачила. Приїжджаю додому, кидаюсь до відеоархіву. Так і є! Це саме цю, колочавську школу, торік рятували рятувальники, ризикуючи своїм життям. Вдивляюся в обличчя. Хлопці стоять по пояс у бурхливій воді і споруджують загату зі стовбурів величезних. Руками обхоплюють деревину, тягнуть з надривом проти течії, проти сили своєї. «Ще трохи. Тягніть, тягніть!»- волає голос за кадром. Хлопці спотикаються, падають у воду, але не відступаються. За їхніми спинами школа. А в школі - маленькі діти….

Дивлюся на залиту сонцем, скалічену, але врятовану школу. Рік минув. Рани ніхто не загоїв. Фундамент так і висне над річкою, річка так і тече через подвір»я. То ж кому воно треба було? Нащо ці люди ризикували життям? Нащо рятували цю школу??? 

На ганок вибігають дітки. Хлопченя біленьке таке, з небом синім в оченятах. Глипнуло на мене. Посміхнулось. "А ви до нас ще приїдете?" "Може й приїдемо"- кажу. "А коли?" "Мабуть, коли дощі підуть великі"- сказала я, ховаючи від дитини очі.