У мене був дід, фронтовик. У 41-му "втік" від "мадярів" до "своїх" українців, тобто у Союз. Йому тоді ще й 18-ти не було. Не знав ані російської, ані якоїсь політики, ані системи. Просто йшов, бо написано було і пропагувалося - "там за горами не чужі, свої".
"Свої" за перехід кордону відправили у Сибір. Добре, що хоч не розстріляли як диверсанта. Звідти на фронт - "смить кров/ю вину перед Родиной". У штрафбат, без зброї на передову. Як мясо. Позаду - "заградотряди", якщо хто в курсі що то таке. Але вижив, хоча й зачепило. Прийняли у діючу армію, а згодом і взагалі взяли у полкову розвідку. "Язики", засідки, рейди за лінію фронту. Майже місяць був у Ленінграді, у блокаду, без продкартки - так сталося, що відірвались від підрозділу. Їли мачок, ловили мишей, пацюків, топили сніг, аби попити гарячого "чаю"- чекали "вікно". Дійшов до Кенігсберга де підірвався.
Повернувся з шпиталів аж у 46-му, хоча дома відспівали ще у 42-му як безвісти зниклого. Повернувся без ноги, з осколками, і т.д. З 2-ма ординами "Слави", орденами "Черв.зірки", "Вітчизняної війни", 2 медалями "За отвагу", "Оборону Москви" і т.д.
Таких були зі сторони Львову-Франківська сотні. Загалом з західного прикордоння Союзу - тисячі. Українців, що зі зброєю гнали фашиста до Берліну - мільйони. Вони ВСІ бились під червонии стягом. Нікому і в голову не приходило піднімати власні знамена, бо мета у ВСІХ була одна. І стяг був один на ВСІХ. І Перемога - одна на ВСІХ.
Ми поховали діда два роки тому. Не було у нього більшого свята аніж День Перемоги скільки себе памятаю. І скільки себе памятаю дитиною - дід завжди казав "не треба гратися у войну, тото не добра гра". А я чогось не розумів - як то "німців" ганяти і перемагати може бути недоброю грою. Лише один день у році я міг побачити сльози у діда, на День Перемоги. Скупо так, ховаючись, але той традиційний погарчик "за тих що не вернулися" у нього якось по другому не виходив...
Я не буду вивішувати червоних знамен 9 травня. Втім, і державного прапора теж. Але я як завжди, буду біля діда, хай і на могилі. І принесу з собою традиційний погарчик "за тих що не повернулися". Бо вони заслужили собі вічну память. Такими якими вони були тоді, а не такими якими хтось хоче бачити іх сьогодні. Бо не про колір прапору вони тоді думали...