Була у наших предків дуже-дуже давно богиня Мара´. На відміну від більшості язичницьких богів вона вижила у християнському світі та оселилася у найбільш таємничому, але затишному його закутку – у сфері міфів.
Саме слово «мара» походить від протоіндоєвропейського кореня mar- чи mor-, що означає — «смерть». Від того ж кореня походить ім'я більш відомого нам, в силу різних історичних причин, римського бога Марса – бога війни. Первинне значення — «привид, омана, мрія» тощо. З ним пов'язані слова марити, марево, морока. Але це вже чиста філологія, я ж хочу розповісти про інше.
Для наших предків Мара´ – це богиня потойбіччя, ночі, сезонності, смерті та води. Дивним чином, але у дуже багатьох народів поняття смерті тісно пов’язане із водою. Згадайте Стікс, Ахеронт, Дніпро, вікінгів, Індію… У нас трупи померлих не пускали у човнах за водою і душі їхні не перевозили через річку, та у володіння Мари´ воду таки віддали. А зосталася вона жити не тільки в легендах та міфах, але і в приказках та прокльонах. У моєму рідному селі Довге ще до тепер вживається при певних обтяжуючих обставинах побажання «Мара´ би тя взяла!», хоча молодь не знає про що саме йдеться.
А ще у нас із смертю та водою пов’язана одна давня традиція, що вже померла.
У нашій церкві ще в середині минулого століття, тобто, якихось 60-70 років тому зберігалося велике дерев’яне корито, яке витесали наші волохи ще в кінці ХІХ століття, а, може, і раніше. Корито було не просто великим – величезним. Близько двох метрів довжиною і досить таки широке. І от, коли у селі хтось помирав, то родичі його одразу йшли до церкви. Перше, що треба було зробити – повідомити про смерть священика, який давав команду дзвонити – церковні дзвони спеціальною мелодією сповіщали селові сумну новину. Друге – треба було віднести корито додому до покійника.
У селі, оскільки воно велике, була не одна жінка, а кілька старших жінок, які приходили і мили тіло у тому великому кориті. Після цього покійника одягали у чисте вбрання і клали на лавицю. Деревище (труну) треба було замовляти спеціально, а на її виготовлення потрібен час. А от одяг старші люди готували для себе завчасно. У моєї бабусі, у тітки Анці, у інших тіток, сусідів та, певно, у кожній хаті були «сорочки на смерть». Бабка саме так і казала – сорочка на смерть, хоча лежала у сусіку (у ладі) довганя (сукня), плат (фартух) та ширинка (хустка). Вишивка на тій довгані відрізнялася від вишивок на буденному та святковому одязі.
Дотримавшись усіх процедур, корито знову відносили до церкви. Куди воно поділося і де воно тепер – я не знаю. Можливо старші односельці можуть щось із цього приводу сказати. Хоча, цілком можливо, те корито ще десь зберігається. Так само, як і Мара´ живе у нашій пам’яті.
© Василь Кузан
На фото, зробленому 1909 року, перша мурована греко-католицької церква у Довгому, побудована у 1816 році священиком Василем Довговичом, відомим світові як філософ, мовознавець, поет, перший закарпатський академік. Він був довжанським парохом у 1811–1824 роках.
