Дивлячись на собі подібних, тобто сучасну молодь, можу зробити лише один висновок – чи то радості не вистачає на нас усіх, тому її отримують най активніші, чи то модно бути похмурим та пафосним, як пика актора-невдачника. Так мені пощастило, чи що, але навколо мене тих, хто скиглить, не має. Всі досить усміхнені - ніхто не ширяється та не вживає інший допінг. Ну, травка зрідка не раХУЄться. Все ж таки, я вирішив спробувати піти на пошуки того, що дає нам змогу посміхатись від щирого серця. Це мають бути не якісь анекдоти чи вдалі жарти, а щось особисте й загальне водночас, якийсь рецепт. Це має бути незалежним від реклами та тих способів проживання, якими нас дразнять у новинах (всілякі там рок-поп-зірки чи говно-олігархи). Ось сиджу я ввечері та починаю всіх дойо..вати цим питанням. Питаюся Кєннія:
-
Кенни, где ты черпаешь позитив?
-
Именно позитив? – підтверджує Кєнні, як видно.
-
Именно его, - наполягаю.
-
Ну я замучиваю себе смешные ситуации, которые со временем наполняют меня энтузиазмом, а вообще я очень удивлён твоим вопросом. О_о . Отношусь ко всему со стёбом, который меня веселит. По разному бывает. Можно себе ставить разные цели, но я недавно этому научился, раньше я не мог.
Так, робити смішні ситуації – буває досить забавно. Стібатися з неуособленного – це теж прикольно. Але це все потребує якогось початкового заряду. А якщо тебе не заправили ракетним паливом, а злітати треба? Тут стануться у пригоді всілякі сонячні батареї, смисл яких – пасивне накопичення. От що відповіла на це питання Діана:
-
Слушай, а где ты черпаешь позитив? – питаюся я.
-
Хмм, энергетический вампир. От людей. Что за вопрос такой?
-
Интересно просто. Только от людей питаешься?
-
Хмм, есть некоторые слова, - відповідає.
-
Например?
-
Ну, теперь это слово Кенни, а до этого было слово «кепсько».
Ну от, приклад більш пасивного поїдання енергії. Мені би хотілося взяти фотоапарат та зробити акцію на вулицях свого міста – підходити до людей та просити їх посміхнутися на об’єктив, щоб потім зібрати всі ці посмішки у єдиному залі та відкрити до вільного відвідування, постійно поповнюючи колекцію. Така собі кімната, яка лікує тебе від хандри та відчаю, бачачи своїх друзів, ворогів та просто зустрічних людей всміхненими, із легким здивуванням після того, як ви пояснили їм навіщо то фотографуєте, свої глобальні альтруїстичні цілі, які запалять кожного (крім, звичайно, всілякого гопо-бидла та тупоти). А так хочеться зробити світ навколо трохи кращим. Це, мабуть, наш конструктор вмонтував у нас всіх таку програму «памагі бліжнєму сваіму» із бонусом, який можна відключати й який зветься «чєловєколюбіє». Цю галерею посмішок я би із радістю зробив, будь у мене дядько якийсь мажор, який легко винайме мені хоча б на тиждень залу у центрі міста. Й саме, до речі, засмучуючи те, що добряча третина із тих усіх людей вперше за довгі роки б пізнала це відчуття, коли тебе хочу хтось сфотографувати, що ти комусь цікавий\потрібний.
Щось, не дуже веселим видається цей запис. Треба підлити пару. От розповім вам ситуацію, коли активність призвела до тупої ситуації, яка тепер вже згадується не без реготу. В мене, як я й казав, є друг Гєна. Так от, одного разу, я пішов за ним до нього додому. Подзвонив та стою чекаю на те, поки він підніме свою готичну дупу з крісла та підійде відкриє двері. Чую – він питає за дверей «Кто там?». Мовчу та притуляюся до стінки, щоб відкривши двері, мене не було видно. Відкриваються двері, я собі думаю – от він зараз обісреться, подумки підло посміхаюся. Коли двері перестали відкриватись та застигли на одному місці, я хапаю за ручку та відтягую їх, влітаю на поріг та замахуюсь кулаком до Гєниного лиця… Але то виявився не Гєна, а його батько, який до того ж воєнний. Його обличчя стало скаженим, очі майже вилізли з орбіт, щоб відпи...ти мене за цю зухвалість. Я хапаюся за голову та починаю вибачатися. Він мовчки пішов покликав Гєну та ображався на мене ще тиждень. От тупа була ситуація, авжеж?
Така була екстремальна ситуація й ніхто не постраждав. Залишилися лише посмішки.