Колись давно на стадіоні під час футбольних матчів ніде яблуку було впасти. З раннього дитинства пам’ятаю походи на футбол з батьком, коли свистіли й горланили «гойра Приборіст!» навіть з тих дерев, що ростуть за трибунами поза стадіоном сьогоднішньої ДЮСШ. Трищітки, дудки, бабаханя якогось бубну, свист не гірше аніж у Солов’я-розбійника, дотепні (а інколи й з «перчинкою») речівки і неодмінне «Суддю на мило!»
Були й взагалі шедеври вболівальницького таланту. Головною грою завжди залишався двобій мукачівців і ужгородців. «Годьмашів» і «Геріньгашів». Такі прізвиська давали командам суперників вболівальники. Не пам’ятаю зараз кого й ким обзивали, але на 90 хвилин гри всі люди ділились саме на ці дві частини. Це був не просто футбол! Це була подія. Покійний вже Каро-бачі, той що у будні в гастрономі продавав нам, дітям, морозиво по 15 копійок приговорюючи своє фірмове «мороженоє свіжоє, жареноє, пареноє!», разом з друзями за власний кошт запрошував на трибуни… духовий оркестр. Коли наші наступали, грали туш. Коли м’яч був в ужгородців переходили до поховального маршу. І так всі 90 хвилин матчу! Були затяті фани, що після поразки гостей пов’язували на голови чорні хустки і йшли ближче до проходу в роздягальні… висловлювати співчуття переможеній команді. Ну а дядя Женя з сусіднього будинку просто завжди зривав голос і потім 2-3 дні лише шипів щось активно жестикулюючи. Ну а поразка у такому матчі розцінювалася як кінець людської цивілізації. Щонайменше, впродовж перших годин після гри…
Разом з дорослими дядьками я так само гойкав про мило й обов’язкове «нада - гол!», хоча у свої 6-8 років ніяк не розумів навіщо судді так критично необхідні миючі засоби -) Проте, з віком все встало на свої місця. Це гра. Це єднання у єдиному бажанні перемоги команди та її вболівальників. Одна мета, єдиний дух, один живий організм. Це футбол.
Сьогодні футбол не такий. Чи, вірніше, футбол такий, але не у нас. Ніхто не лізе на дерева, трищітки, бубни й труби рідкість, немає вщент заповнених стадіонів та неофіційних назв клубів серед вболівальників. Причин цьому маса і краще про них знають самі футбольні фахівці. Я ж просто вболівальник. Але якось сумно за тим духом, єднанням вболівальників і команди, коли фани і команда один з одним на «ти». Без «прізвищ», «імен по-батькові», офіціозу.
У чаті на Мкачево.нет я питав у тренера нашого «Закарпаття», як особисто він ставиться до неофіційних назв команд та як варіант пропонував власне бачення – «ведмедики». На емблемі клубу є ведмедик з герба краю. Ведмідь поважна, сильна й вольова тварина, може це додало б спортивного задору командному духу гравців? Та й, зрештою, образ нічого негативного ані футболістам, ані вболівальникам не несе.
Більше того неофіційна назва клубу розширює можливості для роботи з вболівальниками, ЗМІ, та зовнішньою інформацією самого клубу. І найперше у творені образу.
Бурий карпатський «мішка» ударом лапи може переломити хребта добрячому бику. Пригадуєте гру поразку київського «Динамо» в Ужгороді? От тут, використовуючи образ, зявляється можливість для формування «смачних» прес-релізів із заголовками на кшталт: «Карпатські ведмеді зламали хребта київській обороні». Чи «Досвідченим киянам так і вдалося приручити карпатських ведмедиків». Адже ведмідь одна з не багатьох у світі тварин, що ніколи не приручається назавжди. Навіть під кінець свого життя тварина використає бодай єдиний шанс опинитися на волі.
Те саме стосується атрибутики клубу. Використання у емблемі саме гербу (офіційної символіки амін.території), звужує маневр для якісного й повного використання символіки клубу. Сама ж тваринка, виділена поза офіційним гербом краю, дає більш широкі можливості. Не тільки як нашивка на формі. Мабуть не має того, хто не памятає весельчака Віні –Пуха і його віршики типу «мишка очень любит мед, от чего и кто поймет, кто расскажет почему, мед так нравится ему». Чим не фундамент для іронічних закарпатських речівок на адресу суперників «ведмедиків» на кшталт:
Мішки дуже люблять гол
Коли гравуть у футбол
Придержіть лем вашу штангу
Дорас вхопите ви банку!
Власне, неофіційність назви дає право, у певному, розумінні гратися образом клубу, створюючи з нього ту картинку, яка найбільш лояльна у вболівальників та актуальна менеджментові клубу. Адже образ має властивість жити самостійно. Навіть у моменти коли сам клуб і не зовсім відповідає йому. Ну, трапляється у «червоних дияволів» (англійський Манчестер Юнайтед) нахапати повну сітку банок від суперника. Втрачаються очки у прем’єр лізі, можливо преміальні футболістів, але сам образ «дияволів» тримає у тонусі абсолютно всіх – і суперників, і вболівальників, і самих гравців.
Мабуть, коріння мого бачення образу ведмедиків для ФК «Закарпаття» десь там у дитинстві, разом з набитими людом стадіонами, барабанами, гаслами. Я не є фанатом футболу. Просто хочеться інколи трохи дитинства з морозивом по 15 копійок -)
