У одному із записів блогу шанованого мною Олексія Філіппова щодо міфів про Мукачево та Закарпаття - http://www.mukachevo.net/ua/blogs/view_post/588-міфи-про-мукачево-і-закарпаття - я обмовився стосовно художнього полотна на тему капітуляції Ілони Зріні австрійським військам у Мукачівському замку.
Відразу зазначу, що я жодним чином не заперечую й не ставлю під сумнів факти приведені Олексієм. Хоча б тому, що всі його зауваження чітко аргументовані й точні. Просто, згадний Олексієм епізод історії Мукачівського замку ще раз нагадав мені про художнє полотно «Мукачівський замок. Пропозиція капітуляції. 1688». Правда, на відміну від відомого полотна Мадараса, стиржнем картини стала одна з версій, щодо причин капітуляції Мукачівського замку у 1688 році - попередні таємні домовленості соратників Ілони Зріні з неприятелем та банальна зрада її підданих.
Так, існує припущення, що у часи облоги Мукачівського замку військами Габсбургів, керівник канцелярії Ілони Зріні Антоніан Абсолон палко закохався у свою княгиню. Проте, жінка не відповіла йому взаємністю, що було сприйнято чоловіком як глибока образа. Зрештою, знесилене довгою й малоуспішною облогою Мукачівського замку військо генерала Антоніо Караффа скористалося єдиною «щілинкою» у обороні Паланку – нерозділеним коханням. За допомогою гарнізонного канцеляриста був виготовлений фальшивий лист до Ілони Зріні нібито від її чоловіка графа Текелі (Тьокьолі), що на той час, опинився у скрутному становищі у турків. У тому листі, нібито було викладено прохання Імре Текелі поступитися Мукачівським замком Габсбургам, заради порятунку його життя й під гарантії безпеки Порти.
Не берусь стверджувати скільки правди, а скільки домислів є у цій версії, більше схожій на гарну легенду за всіма правилами міфотворення – і жіноча врода, і кохання, і «третій зайвий», і підступні «добродії», і героїка відданих друзів (є така сама гарна історія про вірного капітана замку Андрія Радіча, що теж був палко закоханий у свою княгиню й ризикуючи життям вивозив особисті прикраси Ілони Зріні аж до Львову, для обміну на зброю та набої). Нехай своє слово скажуть фахівці. Проте, як на мене, у плані популяризації історичного минулого краю ця історія є надзвичайно колоритною й достойною сюжету «крутого» історичного блокбастеру -). Факти фактами, але ж… Ну ось хто сьогодні їздить у Париж подивитись на вхідну арку паризької всесвітньої виставки 1889 року? З десяток-другий фахівців інженерів? Натомість Ейфелеву вежу, відому світу саме завдяки подібним колоритним історіям, реальним і вигаданим, щороку відвідують мільйони туристів -).
Саме колоритна версія псевдо листа графа Текелі і стала основою написання згадуваного мною художнього полотна. Зізнаюсь, картина задумувалася як оригінальний подарунок до дня народження моєї мами від свекра, тобто мого діда. Зобразивши момент отримання листа, автор, разом з тим, відтворив у персонажах картини… власну невістку у образі самої княгині Ілони Зріні, мене, десь там на задньому плані, мою тітку, тобто мамину сестру, та й себе, мабуть у образі літнього нотаріуса за столом -). Автор, користуючись живим образом та фотокартками, як на мене вдало передав основні риси обличчя «головної героїні». Дідові навіть вдалося вловити тонкощі міміки обличчя власної невістки у відповідний емоційний момент. Адже для подібного задуму мало зобразити лице, треба було передати ще й ті емоції, що у той момент опанували, чи могли опанувати справжню Ілону Зріні - прикрість, розчарування, тощо.
Звісно, полотно не претендує на відображення історичної дійсності. Більше того, мій дід, при всій повазі до його доробок (а подібних було чимало і згодом я буду писати й про інші) доволі вільно використовував другорядні елементи створення образів, як то елементи інтер’єру, чи одягу персонажів, тощо.
Але разом з тим, головною метою було відображення багатої історичної спадщини нашого краю, наявності практично бездонного джерела творення прекрасного, романтичного й загадкового образу нашої землі.