Так вже якось склалося, що останнім часом мене буквально переслідують усілякі травми.
Спершу я зламав праву руку на футболі. Ні, не так. Я з 10 років граю у футбол на різних рівнях (і за збірну Мукачева, і за збірну Закарпаття, і за збірну факультету), і жодного разу нічого не ламав, а 3 тижні тому намагався наздогнати вертикальну передачу, підслизнувся, впав, хрусь, перелом зі зміщенням, гіпс.
Кілька днів тому я забив великий палець на лівій руці. Офіційна версія - гамселив дверима тітушок на Майдані, неофіційна - чудернацько закривав двері автівки, а про палець забув. Ніготь почорнів, утворилася гематома, першу ніч не спав через біль.
У обох випадках я відразу пішов до лікаря у травматологію, бо усвідомлював цю необхідність. І якщо після другої травми мене зустрічали як свого з посмішкою і відвертим співчуттям, то першого разу я за всіма законами жанру української медицини навряд міг розраховувати на "особливе" ставлення, якого вимагає кожен з нас, коли хворіє.
Я приїхав в травмпункт у Мукачеві прямо з футбольного майданчика - увесь мокрий, спітнілий. Єдине, що додавало мені солідності - це окуляри і кум, який мене привіз. Авто у нас було модне, але його ніхто не бачив. Була вже ніч, майже 22.00.
Я намагався триматися впевнено: взяв направлення, зробив рентген і попрямував до чергового травматолога. Попався молодий, теж Дмитро. Почав він не надто втішно: "Доведеться вправляти. Якщо не вийде, розріжемо вставимо пластину...." - монотонно та академічно повів він.
Операції не входили в мої плани і я вирішив про це заявити з усією серйозністю. Не знаю, чи подіяло, хоч я й додав трошки суворості в голосі. Лікар почав діяти.
Наперед зауважу, він зробив усе чітко. Повторний рентген це підтвердив. Рука стала на місце, ще краще, ніж було, піджартовую я. Інша справа, як це робив Дмитро.
Зізнаюся, я дуже ніяково почуваю себе в лікарнях, і взагалі боюся лікарів, а тим паче їхніх помислів: розрізати, зашити, вправити. Тому зазвичай відвертаюсь, коли мені чи комусь іншому надають допомогу.
Цього разу було інакше. Цікавість переборола страх. Лікар робив усе впевнено, послідовно, без сумнівів, уважно. Це було помітно у всьому.
Дуже важливо, що він не обманював мене. Знаєте, як бувало в дитинстві: питаєш у дантиста, чи болітиме. Він каже, що ні, лишень, аби ти відкрив рота. А він хоп і вирвав тобі зуба. А потім ще й заспокоює: так не больно ж, правда? Хоча тебе розпирає від болі.
На мої запитання Дмитро не приховував, коли болітиме, коли ні, а коли трохи.
Ще дуже важливий момент: лікар дуже старався. Він либонь не вперся ногою у стіл, аби вправити руку. Тобто він почув мене, перейнявся, що розрізи та пластинки не входять у мої плани. І він зробив усе можливе.
Я нагадую про свій зовнішній вигляд, час доби. Більше того, я нічого навіть не обіцяв заплатити, хоча переконаний, що для таких людей як я (які можуть утримувати себе самі) медицина не повинна бути безкоштовна.
Аналогічно діяв він і коли я прийшов з проханням підрізати гіпс, аби звільнити пальці для роботи на клавіатурі, та коли прийшов з забитим пальцем уже на лівій руці.
Так вже склалося, що усі ці мої пригоди співпали у часі з драматичними подіями у країні. У час, коли ми не могли давити біль та розчарування в собі сидячи вдома.
Тому в моїй голові відразу виникли паралелі. Індуктивно. Хоч це і дещо егоцентрично.
На майдани ми вийшли через непрофесійність, нещирість та твердолобість влади, яка не тільки не розуміє та не чує народ, а й не може оцінити геополітичну складність моменту, не може наважитися зробити вибір. Ми протестуємо проти корупції, через яку держава як нормативна система зараз, будьмо відвертими, у лайні.
Я звісно сподівався, але з чимось подібним я міг зіштовхнутися у лікарні, куди звернувся. Це нормально у нашій країні зараз. На жаль.
Після кількох тижнів на майдані ми почали сумніватися з тих майже причин: через непрофесіоналізм лідерів опозиції, їхню пиху та самовпевненість, недалекоглядність та нерішучість, нещирість.
Трапляються в Україні й такі лікарі, яким діла нема до вашого болю та страждань.
Але якщо ми усі усвідомимо, що зміни незворотні, і саме тому ми вийшли на майдани, бо хворий організм треба вилікувати (у моєму випадку я добре розумів, що руку треба вправляти). Для цього потрібна віра та рішучість з одного боку та щирість, чіткість, воля та професіоналізм з іншого боку. Потрібна дія кожного.
Якщо просто, то я дуже сподіваюся, що серед наших політиків уже найближчим часом нарешті хтось почне діяти як лікар Дмитро, і вже за тиждень, коли я піду знімати до нього гіпс ми зможемо поговорити з ним і про успіх Майдану.