Почну я з того, що трошки вам розкажу про тваринок - попісятка, хоча коли я почну ви швидко зрозумієте, що вже й самі багато про них знаєте. Наприклад, вони мають дуже гарні властивості, як от коли в тебе другий день дєц як болить горло, шо ти не можеш заснути, то ти можеш покликати чи замовити декілька попісят, й все буде окей. Такий підходиш до бармена, дивишся йому в його посмішку та стомленні очі й кажеш : "Мені три попісят". Він майстерно робить тобі всі три. Ти залпом перевертаєш й завмираєш на секундочку, аби відчути - відчути, як твоє життя починає мінятися на краще. Й необов’язково треба бармена, можна зробити все вдома, в затишній кухні та взяти на роль бармена свого друга. Чи бути їм самому. А ще знаєте, коли в вас є проблеми із серцем, не такі як в серіалі доктор Хауз, а емоційні проблеми, то ви також можете звернутись до цих маленьких тваринок й обрати серед них потрібний вид. Самбука? Егермайстер? Абсент? Палінка? Оберіть калібр своєї болі та завдайте удару у відповідь - от шо треба було рекламувати у роліку про солпадеїн, а не тупі безпонтові колеса, на яких нікуди не поїдеш навіть.
Нещодавно питаю Санчика на робочій паузі - Знаєш, яка думка мені прийшла до голови? Він віповідає - уявлення не маю (вже кілька разів він дивувався моїм думкам) - й тут я кажу, шо тіпа медицина - це вбивця природнього відбору та причина перенаселення планети. Буцім-то, із появою пеніцеліну та електрики, у двадцятому сторіччі почала стрімко зростати чисельність населення, бла-бла-бла, шо тіпа співчуття до хворих, яке є причиною появи медицини, вбиває людство. На шо він відповів своїм звичайним "Бляха, как, ну аткуда тєбє такоє пріходіт в голаву!". Потім він поцікавився, що це я кажу, бо він меня надоїв, тіпа шо перенаселення та як наслідок мало місця - то каміння в його голову. Він сказав, що більше не приїде й цим закінчилась наша фігля.
В суботу треба буде повторити попісятка.
Добре, підемо далі. Тепер про те, в що можна грати після попісяток. Ввечері ми, навантажені сумками з продуктами, як зазвичай йшли собі тихенько додому. Й вже здавалось дійшли до під’їзду. Ніщо не викликало підозри. Двері у під’їзд нам вічливо допоміг відкрити якись дядько (це бед гай - попереджаю наперед), який спокійнісінько очікував ліфт. Ми зайшли, сказали йому "thankx", привіталися та почали чекати ліфт утрьох. Маленька жовта лампочка ніби обіцяє, що ліфт вже спішить донизу, аби підняти нас угору, ближче до неба та до мальовничих маленьких білих дірочок на темному полотні, яких ми так ласкаво кличемо зірками. Однак цю поетичну іділію ламає лише тупа лінь, яка заважає забити на ліфт болт та потьопати по ступеньках на сьомий поверх, що, доречі, дуже корисно для м’язів. Але ні - три лінивих дебіла чекають це залізне "таксі-таксі - навєрх-візі". Коли вже нарешті чорний квадрат Малєвіча на дверях (бляха, от де він підгледів ідую картини - зламаний ліфт та небажання йти пішки надихають) почав жовтіти, ми зрозуміли, ща нарешті нас зараз заберуть звідци. Я відкриваю двері для того дяді, щоб відповісти на його вічливість, та пропускаю вперед. От ми втрьох вже в маленькій залізній коробочці. Настав час воєвиявлення. От де самі демократичні вибори - якби такі були в нашій країні... Треба вибрати поверх - все просто. Ми з колегою, як свідомі громадяни цього під’їзду, відповідально натиснули сьомий поверх та побачивши, шо наш невідомий попутник не зробив ще свого вибіру, питаєм його: "Which floor you need?", тобто - який тобі треба поверх, друже. Його повне самовпененості лице... Ви повинні були це побачити. Він виглядав, як відминник коло дошки, який розказує тему, яку до ранку вчора зубрив. Зі всією цією нєвхєрствєнною холодністю на лиці він віповідає "Yes". От! От вам приклад незламного "Я" та принципіальності поглядів на життя та світ. Він робить все, як вважає за потрібне, ламаючи стереотипи. От він - герой сучасності. Не маючи що додати до цієї блискучої відповіді, ми лише обмінялись із колегою поглядами та тихенько поїхали не семий поверх. Вийшовши з ліфта та дочекавшись, поки дядько натисне кнопочку та поїде субі кудись, ми почали реготати, звичайно ж. Зайшовши вже до квартири, я почав вигадувати ще кльові питання, на які б треба було завжди відповідати "так". Наприклад, "Скільки тобі років?" - "Так", "Яка зараз година?" - "Так". Давайте я буду ставити питання, а ви про себе відповідати: "Де ти є?" , "Хто наш президент?", "Хто спер мої чіпси?", "Яку кнопочку неможна натискати тут?", "Куди ти поклав спічки?", "Яке в тебе хоббі?", "В чому сенс життя?". Та інші. Як бачите, питань є безліч. Тож, якщо вам треба буде кайфанути парою смішинок, ви знаєте шо робити. Відповідайте завжди "так" на будь-які питання, та побачите як посвітлішає навкруги. Якщо вам звичайно професія дозволяє так бавитись. До речі, трошки думок якщо сюди накакати, то можна додати, що життя - то як відповідь у дошки, до якої ніхто з нас не готувався, авжеж? Сміливі намагаються щось придумувати, викручуватись. Найтупіші та найменш креативні - відразу кажуть "незнаю" та ріжуть вєни чи ще шось. Інші виходять до дошки та починають нити, яке в них галіме життя, що небуло часу підготуватись. Хтось взагалі не париться - дивиться як відповідав попередній учень та лише дослівно повторює те саме. От ми всі - на уроці життя відповідаємо коло дошки, навіть зараз. У цю секунду. Й наша поведінка та те, що ми кажемо впливає на діагноз великого вчителя, який він покладе нам вкінці відповіді. Вчиться, друзі.
А які вам питання прийшли у голову?