Усучасній соціальній та політичній філософії поняття леґітимності означає, що існують достатні арґументи на користь вимоги визнавати певний політичний режим як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання.
Одна з проблем у нашому суспільному житті полягає в тому, що люди повсякчас незадоволені існуючою владою .Вони втратили Довіру до Інститутів держави, що формують і реалізують політику в Україні . Про це свідчать даніпорівняльного аналізу загальнонаціональних досліджень за період 2007 - 2009 років про стан корупції в Україні, підготовленого спільно "Менеджмент систем інтернешнл" та Київським міжнародним інститутом соціології. Згідно з ним рівень довіри до Інституту Президента впав з 2007р.- 15,3% до 4,7% в 2009 році, та вдвічі зменшилася кількість людей, які зберегли довіру до Верховної Ради. У 2007 році Верховній Раді довіряли 10,8% громадян України, у 2008му - 9%, а в 2009 році - лише 4,2%[2].
Чому це відбувається ? На мою думку, -це є фактом, коли добробут громадян не є захищеним від економічних потрясінь, коли порушуються владними елітами демократичні принципи та свободи, коли діалог Влади та народу замінюється «дешевим соціальним популізмом», коли корупція вкорінюється у вищих ешелонах влади, коли зловживання владою є нормою для політиків, коли оперативність і воля при прийнятті політичних рішень в потрібний момент , особливо, в сфері здійснення реформ в державі не є рисою поведінки і функціонування політичних груп та їх лідерів у владних інституціях.
В ідеальному стані влада має бути і легітимною, і легальною. Проте, за певних умов, може скластися ситуація, коли політична влада є цілком легальною проте нелегітимною, або ж коли вона є легітимною, однак не є легальною. Подібна невідповідність є ознакою політичної кризи, і в більшості випадків має негативний характер та призводить до поглиблення кризових явищ. Відсутність відповідності між легітимністю та легальністю не потребує від владних інституцій та суспільства внесення чіткихзмін у суспільно-політичне життя. В залежності від умов та настроїв ці зміни можуть відбуватися за двома головними напрямками: або шляхом демократизації політичної системи, або – посилення адміністративного примусу та пожвавлення діяльності карально - репресивної системи.
Історія знає приклади, коли визнана народом влада чинила не на користь, а на зло громадянам і, навпаки, влада, встановлена силоміць, через примушення, врешті-решт бувала сприятливою для добробуту суспільства.
Політолог Є. Цокур визначає ряд передумов, які зумовлюють легітимність влади: а)легітимізація політичної системи та політичних інститутів у відповідності до традицій державотворення та вимог суспільства; б)особисті харизматичні риси політичного лідера; в)дотримання демократичних норм та процедур формування органів влади; г)приведення у відповідність законодавства та системи державного управління до реалій політичного життя; д)успішне здійснення державної політики, підтримка законності та політичної стабільності [5]. Прикро, що сучасні «аристократи політики»(еліта) зловживають варіантом Г , задля власної «політичної доцільності» , навмисно вписуючи в законопроекти «прогалини в праві», щоб потім показати свою ефективність роботи, коли ці суперечності дороблюються чи замінюються .
Одним із головних джерел легітимації політичної влади виступає виборчий процес, який дає змогу поєднати, звичайно, за певних умов владну легальність та владну легітимність. Проте не завжди можна вважати легітимними владні інституції, сформовані через вибори. Виною тому технологізація виборчого процесу. На сучасному етапі виборчий процес, в значній мірі, перетворився із змагання ідей, теорій та моделей розвитку суспільства, з поміж яких має обирати громадянин, узмагання технологій маніпуляції його свідомістю. Реальні характеристики претендентів та владні повноваження замінені на віртуальні. Фактично реалізується технологія штучної харизматизації особистості політичного лідера. Особливо актуальною ця проблема є для держав, які не мають значного досвіду реальної участі у державотворенні та реально діючих інститутів громадянського суспільства[5].
Особливо актуальною проблемою для країн з «молодою демократією», як Україна , є проблема публічності влади, наскільки вона є втаємниченою. Викликами тут є: 1) сам процес прийняття рішення, особливо кулуарний спосіб, коли не відомі конктректні пропозиції, хто їх замовник; 2) не справжні , приховані відносини між учасниками політичних ігор, їх характер і мета, яка не завжди відома людям.
Кожна людина вправі знати про наміри влади, інакше вона не буде господарем своєї країни.
Для політики недостатньо сказати, на що вона орієнтована, - необхідно чітко визначити, які результати очікуються від її здійснення в різній перспективі. Крім того, цілі політики мають бути оприлюднені, щоб ті, хто братиме участь у її реалізації, й ті, на кого спрямована політика, розуміли та згодні були підтримувати її[1].
Публічність- це стиль роботи, це є режим динамічної комунікації, коли ти як державець не протираєш штани в інститутах влади , не чекаєш дня зарплати, а відаєш себе, свій інтелект, щоб забезпечити благополуччя свого народу.
Щодо Фрондизму – як ознаки громадянського суспільства. Зазначимо, що етимологічно слово «фрондувати» означає виявляти невдоволення, зазвичай з особистих, не принципових мотивів, демонструвати свою незгоду і непокору [4].
Сучасне суспільство більш відкрите й ліберальніше, ніж за часів розвиненого соціалізму, тому опозиційна неформальна культура не замикається на моді й музиці, а за формою її носіями стають не лише неформальні молодіжні організації, але і структури громадянського суспільства, які зароджуються.
В результаті,на місцях утворюється потужна протидія директивній політиці перших осіб.Люди, що користуються безумовним авторитетом, традиційно перебувають в інтелектуальній або духовній опозиції до влади.
Зіткнення офіційно правильної позиції з неформальною неправильною починаються з базових понять. В Україні гостро підіймаються питання мови, НАТО, УПА, вшанування жертв Голодомору з наказів владних осіб, використання методів «переписування» історії тією чи іншою політичною елітою, що перебуватиме при владі .
Злиденні умови існування, погане медобслуговування, повна зміна ідеологічної парадигми та пов’язана з нею зневага до ідеалів старшого покоління різко знизили його соціальну адаптацію, перетворивши, по суті, на величезну неформальну групу стабільно опозиційного настрою. Плюс безліч самотніх пенсіонерів слабо пов’язані з суспільством, якому до них просто немає діла. Так,до молодіжного та творчого неформального середовищадодалося немолоде неформальне середовище[3].
Фрондизм стає більш радикальнішим, коли держава при здійснення своєї політики в ім’я всіх громадян не допускає альтернативності розвитку подій чи якщо і визнає її, то комплексно не підтримує.
Отже, політичний фрондизм можна розуміти як вираження громадянської думки, вияв соціальної незгоди щодо управлінської політики, і поки що є маловживаним механізмом легальності інститутів влади та її суб’єктів.
Фрондизм є чинним і сьогодні, бо наша влада діє приблизно як і середньовічні вельможі – не цікавляться справами підданих, не тримають на увазі професійні здатності громадян і не будують щодо них перспектив для успіху всієї країни. Варто критикувати, але конструктивно.
Мудрий Конфуцій, переказував своїм учням, що помилкою вчиненою людиною, є те коли вона маючи на це можливість виправила її, тоді це не є помилкою. А якщо виправлення помилок політичного, правового характеру буде здійснювати , що разу менше, логічно , - що вони не будуть трансформуватися в проблему. Найбільша проблема це особисте в людині. Не слід плекати себе нарцисом, але і принижувати себе у тому , що ти вина усіх своїх бід. Хочете знати де проблема? Коли вчитель заходячи в клас школи , університету – одягає маску Друга і віртуоза свого діла; коли Політик – одягає маски Державних діячів, нагороджуючи себе псевдотитулами, як Лідер чи провідник нації; коли Лікар – теоретик, але не практик, одягає халат «рятівника людських доль»; коли своє життя наповнювати мистецтвом Гриму, акторського мистецтва , постановки жестів чи емоцій. Існувати, але не жити – ось одна із передумов, що проблеми наших прадідів і наші можливо будуть плеститись за нами як хвіст за котом. Це не вихід, але як казали греки в стародавні часи – варто шукати золотої середини.
В радянські часи , як тільки поставала проблема, використовувався принцип , « Есть человек, есть проблема, нет человека – нет проблема». Цей методпід хрест могильний поставилиціліпокоління, народи, іголовне особистість. Пройшла епоха, настало 21 століття, люди залишилися ким і були, але пріоритети змінились.
Головним пріоритетом цього часу є Нова ідея, і людина як, творець і носій цієї ідеї стверджується як самоцінність. Моя думка в тому, щоб акцентувати увагу на тому, що із смертю особи ідея жевріє на щастя не тільки на сторінках книжок, а впливає на поведінку різних груп освічених громадян.
Використана література :
1. Дем'янчук О.П. «Державна політика» та «публічна політика»: варіанти перехідного періоду //Наукові записки. Т.18:Політичні науки / Національний університет "Києво-Могилянська академія".-К.,2000.-С.31-36.
2. ІваночкоЯ. Довіра до вдали падає //Львівська пошта.-2009.-№64(802).
3. Стус В., Константинова І.Фрондизм як ознака... громадянського суспільства//День.-2008.- № 154.
4. Сучасний словник мінімумів іншомовних слів/К.: Довіра, 1999.-С.344.
5. ЦокурЄ. Шляхи та методи забезпечення легітимності політичної влади // http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent.php3?b=21&c=462