Просвітителі Перечинщини

Історія нашого краю ХVIIIст. початку ХХ ст. пов'язана з життям і творчістю багатьох видатних діячів науки, культури і освіти, які відстоювали народні інтереси, дбали за підняття духовного, освітнього, культурного та соціально-економічного рівня населення нашого краю. Деякі з них були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з цим районом. 

            Церковний і культурний діяч, педагог, дослідник історії церкви, поет-сатирик – канонік Іван Пастелій, народився 21 січня 1741 року в селі Мала Пастіль – нині село Пастілки Перечинського району . Від назви села згодом прийняв псевдонім Пастелій, а справжнє його прізвище – Іван Ковач.
          Освіту здобув у навчальних закладах Ужгорода, Будапешта, Егера, був священиком у Хусті, Мукачеві, Гуменному, Керекні, працював професором етики в Мукачівській богословській школі. Для свого часу він був високоосвіченою людиною і свої знання, талант і здібності поклав розвиток духовності рідного краю. З 1787 року по 1790 рік він був генеральним вікарієм Списького вікаріату з осідком в Кошицях, який входив до складу Мукачівської греко-католицької єпархії, яка тоді займала територію, тепер розділену між чотирма державами Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, а тоді була під юрисдикцією Мукачівської греко-католицької єпархії. Закінчив свій земний шлях Пастелій в 1799 році і похований в Ужгороді.
Своїми працями “Історія Мукачівської єпархії” та “Про походження русинів” заклав основи історичної концепції Закарпаття і започаткував вивчення такої важливої теми як історія церкви краю. Ужгородський науковець Дмитро Данилюк по праву назвав Івана Пастелія – предтечею Закарпатської історіографії.

       Ще один великий син нашого краю, канонік Іван Чургович, народився в селі Новоселиця Перечинського району, у сім’ї греко-католицького священика Василя Чургович 26 січня 1791 року. Закінчив Ужгородську гімназію. Родина, бачачи, що здібний до науки, відправила його продовжувати навчання до Будапешта, а згодом – до ужгородської богословської семінарії. У 1817 році прийняв духовний сан і одночасно почав викладати в Ужгородській гімназії . По двох роках відправився на науку до Відня у Фрінтанеум. Тут у 1823 р. отримує ступінь доктора богослов’я. В 1825 році його призначають директором Ужгородської гімназії яку очолював до1856 року. Після смерті єпископа Олексія Повчія в 1831році канонік Іван Чургович управляв Мукачівською греко-католицькою єпархією як капітульний вікарій до висвячення на єпископа в 1838 році Василя Поповича. В той період він був ініціатором створення кафедрального хору в Ужгороді. єп. Попович звільнив Чурговича з посади капітульного вікарія і назначив директором Ужгородської учительської семінарії, яким він пробув з 1839 року по 1861 рік. Перебуваючи на посадах директора Ужгородських гімназії та учительської семінарії, залучав до викладацької роботи в ці навчальні заклади кваліфікованих учителів насамперед з місцевої, національно свідомої інтелігентції, аби виховувати учнів, особливо майбутніх учителів, справжніми патріотами свого народу, духовно зрілими і добре підготовленими до практичного життя. З цією метою сам написав кілька праць з теорії та практики освіти, навчання та виховання. Постійно дбав про створення, будівництво в закарпатських селах нових шкіл, забезпечення їх педагогічними кадрами. Помер в 1862 році.
           Іван Чургович був одним із плеяди найбільш освічених людей свого часу, володів девятьма європейськими мовами. Залишив після себе бібліотеку яка говорить про наявність в нього філософської ерудиції і про його філософську освіченість, та про коло його думок. Книги бібліотеки говорять про нього як про людину, що стояла високо над рівнем свого оточення і на рівні європейської цивілізації, але при цьому він щирий патріот і свідомий муж своєї доби. Цікаво, що молодша сестра Івана Чургович - Кароліна (1824-1858) була дружиною греко-католицького священика Олександра Шолтиса (1818-1884), який служив в Костовій Пастелі, Порошкові (1856- 1872) та Заричові (1872 – 1884). В їх сім’ї родилися дві дочки Ірма та Марія , а також троє синів Іван, Дюла та Олександр.
             Олександр Олександрович Шолтис (1854-1931), племінник Івана Чурговича двадцять років працював вчителем в с. Тур’я-Реметах. Його жінка Анна Яцкович (1855-1935) теж походить з родини священиків її батько греко-католицький священик Василь Яцкович, а мама Варвара Легеза тітка Іринея Легези— письменника і громадського діяча, який народився 1 квітня 1861року в селі Тур'я Бистра. Закінчив в Ужгородську духовну семінарії. Працював священиком у рідному селі в с. Кленовому, де розгорнув громадську працю (організував кредитні каси, кооперативи «Братства тверезості»), а також в Тур’я Пасіці. Був автором численних оповідань — гумористичних, психологічно-моралізаторських та соціально-побутових. Помер Іриней Легеза - 8 вересня 1929 року.

          Великий період життя ще одного громадського діяча, о. Івана Сільвая , тісно пов'язаний з Турянською долиною. Народився він 15 березня 1838 року в свалявському селі Сусково в родині священика Антонія Сільвая та Катерини Легези. Початкову освіту здобув удома, в Сускові, під керівництвом батька, котрий прагнув долучити сина до церковного життя та церковних обрядів, а тому і в будні, і в свята брав його з собою до церкви. Навчаючись в Ужгородській та Сатмарській гімназіях (тепер Румунія), а потому в богословській семінарії при Будапештському університеті, Сільвай здобув досить високу освіту для свого часу. 
             Довгий час працював священиком на Свалявщині в селах Сускові та Дусині. А з березня 1881 року до травня 1899 жив на Пречинщині в селі Тур’я-Ремета. Будучи благочинним Туринського церковного округу. Потім його було переведено до Нового Давидкова на Мукачівщині де служив Богу до самої кончини- 13 лютого 1904 року.Іван Антонович Сільвай є найпродуктивнішим серед письменства нашого краю другої половини XIX ст.: його твори складають чотири об’ємні рукописні томи, більшість з яких, не лише не виходили окремою книжкою, але й не друкувалися в періодиці.
До рукопису не входять 40 надгробних проповідей, що були видані у 1898 р. окремою книжкою, а також принаймі 35 байок, які, мабуть, зберігаються в одній із приватних бібліотечок Ужгорода.
                 Більшість творів І.Сільвая опубліковано під псевдонімом Уріїл Метеор (“Уріїл” – “господнє полум’я”), у тому числі рукопис, названий автором “Сочинения Уриила Метеора”. Але псевдонім І.Сільвай взяв не з цензурних міркувань, бо вся тогочасна інтелігенція Закарпаття знала, хто такий Уріїл Метеор. Свій псевдонім він створив суто як будительський, вкладаючи в нього ідею про своє високе покликання – освітити шлях народу, повести його до кращого життя. Літературна спадщина Івана Сільвая – одне із найпомітніших явищ літературного процесу Закарпаття, проте належної уваги до його літературного спадку не виявлено, значна частина його творів так і залишається невідома широкому читацькому загалу. 
              Значний слід на Перечинщині залишив і його син о. Сіон Сільвай. Народився 29 січня 1876 року в Сускові.Був надзвичайно талановитою людиною, писав п’єси, тексти пісень і складав музику до них, був чудовим різблярем, художником. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Ужгороді. Прийняв сан греко-католицького священика в 1900 році. Жінкою Сіона Сільвая була Ізабела Бачинська дочка дубрівського священника Михайла Бачинського (1849 – 1927) та Ернестини Табакович. У селах де служив, створював народні хори, які під його керівництвом досягали високого професійного рівня та майстерності. Так в селі Ворочово де досить значний час він був парохом, разом з учителем Миколою Павлишинцем створив чотириголосий хор селян. На сцені зробив постановку ворочівського народного весілля. Хор Ворочева в 1923 році з тріумфом виступав на театральних сценах Ужгорода, Пряшева та Кошиць. У середині 20-х років Сіон Сільва став керівником відомого на Підкарпатській Русі і далеко за її межами церковного хору «Гармонія», який приймав участь у всіх важливих культурного життя краю. Помер в 1932 році. 
           Однодумцем О. Духновича і продовжувачем його патріотичних ідей у розгортанні будительського руху в нашому краї був о. Олександр Митрак, відомий письменник, журналіст, етнограф і мовознавець. Він народився 16 жовтня 1837 року в с. Плоскому на Свалявщині у сім’ї місцевого священика Андрія Митрака. Після здобуття початкової освіти в рідному селі десятирічним хлопчиком вступає в Ужгородську шестикласну гімназію, а останні два класи закінчує в м. Сатмарі (сьогодні Сату-Маре в Румунії). Потім навчається в Ужгородській богословській семінарії, після закінчення якої в 1862 році, служив священиком у селах Ільниці, Великих Лучках, Ясенові, Кленовому та Ворочеві. Деякий час (1864-1868 рр.) був й учителем релігії в Мукачівській народній школі. Літературну спадщину О. Митрака складають кілька десятків віршів, публіцистичних та етнографічних нарисів, статей на різні теми і згадувані збірники фольклорних записів. З-поміж прозових творів особливо виділяється його нарис „Путевые впечатления на Верховине”, в якому автор правдиво показує підневільне життя своїх земляків-верховинців, їх неймовірну нужду і темноту на тлі чудових навколишніх гірських краєвидів. Справжнім подвижництвом можна назвати велику працю Митрака як мовознавця-лексикографа – кількарічне збирання матеріалів, укладання і видання великооб’ємних перекладних словників „Русько-мадярського” (1881 р.) і „Мадярсько-руського” (1922 р. – останній видано вже після смерті автора). Основною джерельною базою для цієї наукової праці послужила зібрана ним лексика русинських народних говорів у Свалявщині, Мукачівщині, Ужанській і Турянській долинах Перечинського району. Помер 17 березня 1915 року в с. Росвигово. 

            В когорті народних будителів Закарпаття помітне місце займає о. Євген Фенцик, чия творча діяльність як поета, прозаїка і драматурга, журналіста, історика літератури і публіциста припадає на другу половину ХІХ ст. Народився 1844 року в сім’ї сільського священика с. Малої Мартинки на Свалявщині. Навчався в Ужгородській і Сатмарській (нині місто Сату-Маре в Румунії) гімназіях, затим на богословському факультеті Віденського університету. Під час університетських студій у Відні він зацікавився історією та культурою слов’янських народів і пройнявся ідеєю їх єднання, відвідував гуртки цього спрямування. Здобувши вищу освіту, з 1869р. став працювати сільським священиком у закарпатських селах Богаревиці, Буківці, Дусині, Порошкові, Великому Раковці та Горінчеві –де і помер в 1903 році. 
              Літературна спадщина Є. Фенцика досить різноманітна своєю тематикою і жанровою широтою. Він був автором численних поетичних, прозових і драматичних творів, публіцистичних нарисів та етнографічних статей, перекладів і фольклорних записів, укладачем церковних проповідей. Свої різножанрові твори і краєзнавчі праці друкував в ужгородських і львівських газетах. 
            Прогресивною і плідною є також Фенцикова видавнича і журналістська діяльність. У 1885 році він заснував журнал „Листок”, який редагував до останніх днів свого життя. У часописі публікувалися його власні та інших авторів літературно - та історико-краєзнавчі розвідки, науково-популярні статті. Уклав також для народних шкіл п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства, фізики, а для віруючих — “Молитвослов” і “Литургику”.