САЛІВСЬКА ТКАЛЯ

Наш Закарпатський край багатий на народні промисли. Тут майже в кожному селі є прекрасні месткині-вишивальниці, гончарі, різьб”ярі, килимарниці тощо. Майже 50 років ткацтву віддала угорка Марта Олександрівна Ковач із села Салівка. Ткацтво є однією з найважливіших складових національної культури українців. Воно існувало на наших землях ще з доісторичних часів. Воно належить до найпоширеніших видів ремесла і народного мистецтва й поширене по всій етнічній території. Матеріалом для ткацтва з прадавніх часів були волокна льону, коноплі, а також вовна. Своєрідною є технологія Марти Ковач із села Салівка, що на ужгородщині. ЇЇ кроснам понад ста років. За ними ткала ще її матуся. Сама вона і привчила доньку до цього. Для хорошого виробу спочатку вибирають плоскінь – стеблини чоловічого роду конопель, які давали тонше волокно та швидше дозрівали. Потім брали жіночі стеблини, вибираючи їх із землі з корінням. Ставили в копи на полі, щоб висохли стебла, там же й молотили. Після чого відвозили додому, мочили в ставках чи річках. Після вимочування висушували та терли на терлиці, тіпали і м’яли ногами, щоб звільнити коноплі від костриці й дістати чисте прядиво. Потім волокно зв’язували у мички, насаджували на прядку, чесали, після чого пряли із нього нитки, які скручували за допомогою веретена – конусоподібної палички з потовщенням посередині. Поруч з ним використовувалась й механічна прядка, що в два рази прискорювала та полегшувала працю. Пані Марта каже що прядінням ниток в селі займаються в основному зимою та ранньою весною, не тільки дорослі, а й діти з 10 років. Доброю пряжею славиться старий одяг. Із посконної пряжі, крім полотна для селянської білизни і мішків, тчуть скатертини, ковдри, сподні. Саловські ткалі завжди відзначаються великою посидючістю і залишають ткацтво тільки під час польових робіт, але тчуть і під час жнив в негоду. Цей народний промисел дає заробіток, найбільше вироби цінуються за кордоном. Вовняні покривала виготовляються шахівницею з жовтогарячих, червоних і цитринових ниток. Один її кінець оздоблюється китицями. Цими доріжками в давнину часом застилали підлогу, але переважно їх носили в свято замість спідниці. Цим ремеслом Марта Олександрівна каже займалося на одне покоління Ковачів. Безумовно, важка праця над самим виготовленням, та найбільшою гордістю жінки є рушник з дореволюційних часів, який не раз був зрошений сльозами салівських ткачів, що при підсліпуватих бликунах гнули спини за верстатами. Мені вдалося спробувати посидіти за старовинними кроснами. Нитка за ниткою на полотні утворює чудову мережанку, вистелюючи човником у вправних руках будь-який орнамент.