Старий Дьордій відноситься до категорій тих людей, які все життя трудилися на землі. За свій вік він чимало посадив, покопав, покосив. Каже, що цю роботу любить понад усе, хоч знається і на будівництві і столярстві. У господарстві все створив своїми руками – будинок, літню кухню, огорожу. Коли діти були малими, їздив на заробітки, заробляв гроші. Старався, щоб вони здобули якусь професію. Та так, всі четверо, хто де вчився, там і залишився. Додому, у рідне село ніхто не повернувся. Роботи ж нема, а працювати на землі, як батько, діти не звикли. І вже й не хочуть. Старий часто говорить, що скоро настануть часи, коли землю обробляти буде нікому і вона пустуватиме.
- На землі треба важко робити, а молодь хоче легко жити і все мати. Із городу сильно не розживешся.
У свої 70 з гаком Дьордій тримає ще корівчину. Якби не вона, навряд чи б залікував старий свій гастрит.
Лікар назначив пігулки, а він за тиждень пив лише кисле молоко. Той прийшов і дуже здивувався, що старий так швидко одужав.
Тепер у дыда гаряча пора – сінокоси. Чоловік заготовляє корм для своєї годувальниці Мані. Встає вдосвіта і гайда на город. Покосить з годинку, зайде в хату, вип’є кислячку, трішки подрімає і знову береться за роботу. Косить до полудня, а потім сушить траву – розтрясує, обертає. Під вечір ретельно згрібає і складає в копиці.
Косити старому залишилось ще третину городу. Він не поспішає і не кличе помічників, хоч родичі залюбки б допомогли. Каже, що це корисне для здоров’я заняття, а запах свіжоскошеної трави додає бадьорості.
Сьогодні старий Дьордій акуратно підгрібає сіно. Воно вже досохло і проситься на сіновал. Та враз, звідки не візьмись, на небі хмаринки і вже за мить перші теплі краплі дощу тихо падають на спраглу землю. Старий не може натішитись: це ж золотий дощ! На урожай. Він радіє і, по-дитячому простягає під літні краплі свої натруджені руки. Про те, що його сіно змокне, навіть не переймається.
- Хто намочить, той і висушить, – каже мудро.