Соборність

    Поняття соборності України актуальне упродовж багатьох десятиліть, а точніше – століть. Мабуть, із часів державотворчих потуг Богдана Хмельницького і доби Руїни. А може – ще раніше, відколи найзахідніші землі, найперше Закарпаття, потрапили в залежність угорського короля. З тих часів, коли українство ідентифікувало себе русинами.
    Але історична пам’ять не згасала, і в якийсь момент мусила проявитися. Саме так сталося на черговому зламі епох після першої світової війни, коли розпадалась Австро-Угорщина.
    Восени 1918 року постала Гуцульська республіка, а також Західно-Українська народна республіка, в тимчасовій конституції якої Закарпаття (Угорська Русь) проголошено складовою ЗУНР.  18 листопада того ж року в Сиготі, адміністративному центрі Марамороша, відбулись Крайові народні збори, які висловилися за всеукраїнську єдність і звернулися до всіх русинів Австро-Угорщини скликати з’їзд у Хусті, на якому і вирішити долю краю:  «Треба нам зійтися на великі збори до Хуста у вівторок 21 січня 1919 року. Там ми скажемо, з ким маємо жити. Запрошуємо на ці збори увесь руський український народ. Просимо кожну сільську і громадську Раду, щоб на ці збори прислали своїх кращих посланців-делегатів, котрих народ вибере. Від однієї тисячі людей має бути один посол-делегат... Ще тут зробим, як маємо жити, подумаєм, аби наші нащадки на нас не нарікали. Щоб ми славу й честь заслужили перед руським народом і перед усім світом».
    На всезакарпатському з’їзді в Хусті 21 січня 1919 року були 420 делегатів зі 175 населених пунктів, що представляли практичне все Закарпаття.
    На сайті «Край наш Хустщина» про цю подію говориться наступне: «21 січня І919 року в залі міської горожанської школи всезакарпатський з'їзд було відкрито. Зал вмістив лише делегатів. Понад тисячу чоловік стояло на подвір'ї до вечора, чекаючи рішення з'їзду. Центральним було питання — возз'єднання Карпатського краю з Україною. Про те, що на з'їзді панував дух і прагнення до єдиновірного вирішення долі закарпатців, свідчать численні документи. Є підтвердження, що пропозиція Івана Волошука з Нанкова про возз'єднання Закарпаття з усією Україною була з безмежним захопленням і гучними вигуками схвалена «Хай живе Україна!» Саме хустяни запропонували делегатам з'їзду, щоб в майбутньому русини Закарпаття більше не висилали депутатів до Будапештського парламенту. А возз'єднатися з Україною було проголошено без будь-яких застережень або умов. Ці пропозиції були також схвалені.
     Наукові дослідження дають можливість довідатись, що після Хустського з'їзду для здійснення його рішень було створено дві делегації. Одну з них очолив Михайло Бращайко, яка орієнтувалась на Соборну Україну. Інша складалась із селян — бідняків. Вона орієнтувалась на Україну Рад. Виступаючи 7 квітня 1919 року, Голова Ради Народних Комісарів України X. Г. Раковський заявив: «Мені довелося в Харкові приймати делегацію з Марамороша та Північної Трансільванії», де живе 500 тисяч угорських русинів. Члени делегації, представники бідних селян заявили, що чекають нашої допомоги».
    Мапи тих часів фіксують, що до складу УНР (соборної) входили майже всі етнічні українські території, включно з Закарпаттям, Лемківщиною (польською і словацькою), Надсянням, Підляшшям, Берестейщиною, Стародубщиною, Слобожанщиною (повністю), Кубанню. Навіть українці Зеленого Клину висловили бажання бути складовою України і утворили свою далекосхідну республіку, де українці складали більшість.
    В Акті злуки 22 січня 11 року на Софіївській площі в Києві пролунало: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України"
    Отже, ідея соборності «від Сяну до Дону», від Кавказу до Карпат була тоді надзвичайно потужною і охоплювала все українство.
    Не сталося. З різних причин. Здебільшого – зовнішнього фактору. Але ідея не вмерла. У 1939 Галичина таки із квітами зустрічала Червону армію. Через п’ять років подібне повториться і в Закарпатті, хоча тут уже з’явиться і якийсь острах (адже ті, що втікали до Радянського Союзу, канули в лету, та й про колгоспи вже були начувані).
    Чому ж у 90-му одразу після ланцюга єднання, що його організував Рух, вилізли на білий світ усілякі «інтєрдвіженія», сепаратистські рухи на відновлення криворізько-донбаської, новоросійської та закарпатської автономій і навіть республік? Відповіді, очевидно, треба шукати в архівах КГБ. Можливо, колись відкриються ці архіви, і все стане зрозумілим.
    Протягом останніх двох десятиліть було багато цілеспрямованих атак на українську державу, аби вона не відбулася. Або хоча б розділилася на кілька утворень. І від нас  найперше залежить, чи буде Україна соборною. Заклики Івана Франка піднятись до розуміння себе українством соборним, а не галицьким чи буковинським (русинсько-закарпатським), на жаль, залишаються актуальними і через століття.
А завершити хотів би ще однією цитатою від професора Степана Вовканича, хоч об’єктом його критичних роздумів є «Хартія вільної людини» від ініціативної групи «1 грудня» , і все ж: «…соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально–психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ, це джерело державної суб’єктності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Щодо третього складника, то теорія факторів (світових стандартів), які б забезпечували людині гідне життя, достатньо розроблена. Тут і економіка, зарплата, соціальний захист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт тощо. Україна поки що не дотягує до цих стандартів, але є ще і чинник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності радянська совкова людина? Чи можна до неї звернутися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не питайте, що вам дала незалежна Україна, а спитайте себе, що ви зробили для її незалежності".