Протилежності шукати можна все життя, але залишимо це вченим, які полюбляють витрачати себе на всілякі дурні статистики та розрахунки. Ми ж із вами – перспективна молодь, вільна та вільнодумна (маю надію). Ми хочемо все й одразу – на кожному кроці має стояти автомат, який видає миттєво все, що ми хочемо собі мати.
Мені трохи самотньо та сумно – навіть автомат із бажаннями не допоміг би. Я би простояв біля нього з пів години, як гопнік у магазині, коли вагається щось зпиз..ти, та мирно би відійшов, нічого не обравши. Я вже не бавився своїм м’ячиком попригунчиком декілька днів – він дуже сумує. Станом на цей час мене оточує кльова погода, початі та недочитанні книжки, зате я почав бігати зранку.
Прокидаючись в ранці, переконуючи себе, що треба вставати та що це не жарт, одягаю свої кросівки за п’ять хвилин та вибігаю на вулицю. Там вже чекає Санька, готова до спортивних звершень. Звершення поки що – це два кружки на нашому рідному стадіоні, на якому дітей ганяє Еміл – доглядач стадіону та тренер молодіжної команди по футболу. Коли ми були менші, то ходили легенди, що він сидить зранку до вечора у кущах та пильно спостерігає, аби ніхто не ходив по його рідній, гарній та викоханій травичці. Іноді, він ричав на поодиноких перехожих, які скорочують собі путь по полю. А він так кричить, що я думав, що ті скорочують собі й життя. Еміла ще називали «чорножопий», бо виглядає він засмаглий цілий рік. Еміл би, гадаю, у автоматі побажав китайську стіну навколо свого поля та трави, яку не треба стригти. Ох, дитинство…
Приємно бачити, що не тільки ми із Сашкою взялися за себе – кожного ранку зустрічаємо габаритну тьотєньку, яка скорою ходою теж наматує круги. Так, ми втрьох, вже другий день поспіль бігаємо. Всі знають, чого б купила у автоматі бажань ця тьотінька-мрія-пластичного-хірурга? Скільки коштує в нас ліпосакція?
Потім вдома чекає тазик із холодною проточною водою, який я на себе перевертаю. Задрали цигарки і п’янки.
Організм то храм, за яким треба хоч іноді доглядати. Інакше він розвалиться під натиском фашистів чи інших загарбників, на випадок яких наша країна все ще тримає свою армію, яка всім до дупи, але аби була. Бідні студентики хапаються зубами за стаціонар, відволікаючий від п’янок на підготовки до екзаменів, because of страху перед армією. А воєнкомат, це величезна машина-конвеєр, яка перетворює більш менш здорових тілом та душею людей на щось інше. Хоча, звісно не всім там ламають психіку. Гопніки зйо..ються у армію від закону, потенційні татусі від залетілих майбутніх мам. Зараз якраз мав початися осінній призов. До мене теж прийде дядько із білетом на конкурс «містер-солдат», в якому є лише один етап – конкурс купальників, чи спідньої білизни. В кінці огляду журі обирає переможців та відправляє на рік у відпочинок. «С вєщамі завтра пєрєд входом!». До речі, вічне питання: чому психолог у комісії завжди самий йоб..тий, а філософ у універі – самий не толерантний? Чого бажають вони, цікаво.
А якби автомат бажань поклали у тюрмі чи у армії – чого б бажали зневолені люди? Сексу, їжі, спокою?
А чого б ви побажали?