Нещодавно у фейсбуці долучився до естафети "Хороші новини". Тобто, необхідно було щодня протягом тижня ділитися з друзями трьома хорошими новинами, долучаючи при цьому нових учасників.
Така собі невинна гра-забаганка, яка, проте, таки допомагає подивитися довкола трохи оптимістичнішим поглядом. Що з того вийшло - подаю без змін.
Отже, звичайний тиждень восени буремного 2014-го року.
Приймаю виклик-естафету від Василини Іванини ділитися трьома хорошими новинами щодня упродовж тижня.
День перший:
1. А я з роботи пройшовся пішки, що останнім часом трапляється нечасто. Поніжився під теплими вересневими післяобідніми променями. З цікавістю поспоглядав за ледь вловимими змінами.
Нового нічого не наримувалося (після чотирьох пар), але пригадалося сорокалітнє:
Сивина вплелася в коси тополині,
Засинають верби тихо над ставком,
Думають-гадають сиві полонини,
Чигає в повітрі осінь над селом.
Відтісняє сонце далі від зеніту
І плете на нього з павутиння сіть,
Не дає гульнути бабиному літу.
Голову схиливши, дуб-силач стоїть.
А бабуся-осінь непідкупна зовсім,
Чути вже у горах рівний, дужий крок.
То ж прощай, хороше літо, що було всім
Теплою домівкою, здрастуй, час думок.
2. Засів за комп, а там чи не перше повідомлення - один із посилів сьогоднішніх одкровень президента: найважча фаза війни вже позаду. Цілком усвідомлюючи, що вірити московитам не можна, таки ловлю себе на гадці - все рівно хочеться, щоб було саме так.
3. А надвечір розклав у шпорі ватри. Стало тепло, весело і затишно.
Естафета, день другий.
Після обіду пригадався дядько з анекдоту, той, що казав кумові, мовляв, бачиш - ще лише п'ятниця, після обіду, ми лише купили пляшку горілки, ще та горілка не дійшла до шлунка, а настрій уже піднявся.
У мене й без горілки п'ятничного пообіддя (поки не перейшли на шестиденку) настрій гарний. І це перша хороша новина.
І прийшов я додому. І розширив я огорожу для птиці домашньої. І побачив, як те птаство на свіжу зеленину накинулося. І побачив я, що то добре. І стало й мені приємно, а не тільки домашній живності. І подумав я: так оце і є другою доброю новиною.
А потім гарно поспілкувався із допитливим сусідом, котрий із тих, про кого колись Б. Олійник писав:
Та вже як зберуться діди на колоді -
Де вже тим політикам - замалі!
Бесіда, що починалася буденно-звичним: ну як там на міжнародній арені? завершилася лікбезовою (пан В'ятрович переконав мене, що саме так точніше) розповіддю про Росію-Московію-Моксель і корені їхніх претензій до нас.
Відчув себе сільським інтелігентом-просвітянином (ледь не місцевим Свиридом Опанасовичем). Тож подумалось: якщо вже простий сільський остолош-пенсіонер прагне знати справжню історію і докопується до пракоренів, то такий народ справді не можна поневолити. Шануймося!
Естафета "Хороші новини".
День третій.
1. Привітав донечку із днем туриста, адже вона працює на кафедрі туризму і навіть вчора отримала грамоту за сумлінну працю. Що не кажіть, а підстав святкувати в неї навіть більше, ніж у Мойші, що відзначав день залізничника через своє прізвище - Шлагбаум.
Ну й заодно мило прогуторили якісь там півгодини.
2. Провідав сестру. Старшу від мене. І одиноку. Кавування затягнулося і було взаємоприємним.
3. З'язався через фейсбук зі шкільним другом Володимиром Федориком, якого доля після КДУ занесла на Приазов'я, де він і застряг на кілька десятиліть, і з яким не бачились кільканадцять років. Київстар подарував нам можливість поринути у спогади і перемолоти сьогоднішні клопоти. Зараз він, окрім науково-педагогічної діяльності, займається волонтерством. І хоч у розповіді були й тривожні нотки, але в цілому радує, що патріотичні настрої в Бердянську є визначальними. Ніби зустрілись реально.
Естафета «Хороші новини».
День четвертий.
1. Зранку поснідав «маминою» стравою – динянкою. Тобто, супом з гарбуза. А «маминими» я називаю всі старовинні страви (які готувала мама) – бурачанку (суп із листя буряка), нать (засмажені листки лободи), шалату (суп з листя салату), зганянку (суп з капусти і квасолі). І звичайно, такі «добрятинки», як брындзяний токан, яєшницю із квашеним огірком, борщ із листям кропиви або квасом (щавлем), лечо пісне (його можна споживати в полі без підігріву), кисилиця фасоляна, мачанка з грибами і тому подібне, з чим асоціюється дитинство, домашній затишок у смерековій рідній хаті.
Інколи сестра, припрошуючи до столу, так і каже: «Такого, як мама варила».
Мами нема ось уже три роки та й перед відходом у кращі світи стільки ж років не готувала сама. А мамині страви є. І приносять радість.
2. Недавнє повідомлення І.Лікарчука про поголовну нездатність учителів скласти тести ЗНО мене по-професійному зачепило. Тож засів за таке складання онлайн. Питання, що безпосередньо стосуються української мови і літератури, «пройшов» без заминок. Хоча період до 70-90 років ХІХ століття не викладаю вже 31 рік. Дещо повторив для себе 9 років тому, коли з дочкою готувались до вступу в університет. А картинку з Ярославною, що плаче на валу, запам’ятав, здається, ще з підручника для 8-го класу, за яким учився сам. У далекому 1973-му. Ще якісь вислови про письменників і персонажів визначав логічно, а не «по пам’яті». Запнувся лише на тексті про зарубіжний детектив. Якщо чесно, так і не зрозумів, яким чином це перевіряє знання випускника-абітурієнта з рідної мови й літератури. Та й засумнівався, чи справді майбутні бакалаври всіх мастей повинні пам’ятати геть усі дрібнички.
Разом з тим переконався, що з власним професіоналізмом все гаразд. А дехто просто згущує фарби…
3. Ну й як у вихідний, та ще й погідної теплої днини, та й не прогулятись у вересневому саду, який і є для тебе тим, що вміщує ємне слово – вутцюжнина?
Звичайно, прогулявся, познимкував, поласував малиною-виноградом-яблуками-горіхами. Помедитував на лавичці під горіхом, власноруч посадженим.
Батьківщина починається з обійстя,
Батьківщина починається з вутцюжнини,
Рідна хата – не якесь охвістя.
Спадок предків б’є ударами потужними.
Спадок предків – це ж не просто поле,
Помережане колись ногами босими,
Рідна хата у родиннім колі,
Де милуєшся щодня дрібними росами.
……………( даний вірш – на моїй сторінці у блозі)…
Набрався позитивної енергії, щоб вистачило до наступного сеансу.
Все буде добре.
Естафета «Хороші новини».
День п’ятий.
1. Снушний (від слова сночі, тобто учора ввечері) емоційний заряд від кульбіту харківського бронзового ідола сьогодні не пригас, а підтримувався повідомленнями про падіння боввана дергачівського і знесення голови Іллічу в Дебальцевому (на цей раз снарядом, випущеним самими бойовиками). Зовнішня забронзовілість, що сприймалась як могутність «ленінської» правди, символа антиукраїнської радянськості там, де та влада й була проголошена 25.12.1917 на неправомочному обласному з’їзді рад, виявилась блефом – бовван у Харкові був таким же пустопорожнім, як і гіпсовий позолочений бовван дубівський, що безславно впав 23 серпня 1991 року.
Є надія (на основі практики), що всі території України після ленінопаду безповоротно навернуться до стану побудови нового, а не спроб реанімувати комуністичну утопію.
2. Друга новина теж із царини цивілізаційного вибору – соціологи заявляють, що 52% українців готові голосувавти за НАТО. І це не може не радувати.
3. І про буденне, що теж набуває символізму. Прийшла есемеска про зарахування на картку зарплати за вересень. Так, і в номінальному, і тим паче в реальному виразі сума менша, ніж була торік.
Але справа не в цьому. З огляду на повідомлення, що в окупованих східних районах працівникам пропонують тушонку чи сухпайки, з огляду, що живемо в умовах чергової московсько-української війни, розумієш, що зарплата, виплачена вчасно, стає своєрідним чинником дієвості української держави навіть в таких умовах, віри та надії, що все буде добре.
Шануймося.
Естафета «Хороші новини».
День шостий.
1. Сьогодні з дружиною були на цвинтарі. Ні, слава Богу, не з похоронною процесією. Просто – «робочий візит». Навести лад на могилах – повиривати бур’яни (звідки вони там беруться?), запалити свічки, помолитися, погомоніти з рідними, помедитувати.
Там, де ми колись грались в чинчийди, - море хризантем. Дехто з колишніх гравців знайшов собі вічний спочинок саме там. Бо старіших могил уже майже не видно в буянні польової папороті, глуху, берізок. Та й хрести, дерев’яні, однораменні, що їх тримає дитяча пам’ять, теж відійшли у вічність.
На Верховину цивілізація у вигляді бетонно-мармурових надмогильних плит прийшла вже за моєї пам’яті, тобто, на так давно. А дерев’яні хрести ну геть недовговічні. Дубівчани зажили слави (і назви) парастасяників. Але далеко не завжди молились безпосередньо на могилах. Мій стрий (двоюрідний) не зміг знайти могили свого батька, який помер після поїздки до Львова, де стрийові в рамцях апеляційного розгляду його оунівської справи впаяли 25 років замість раніше оголошених 10-ти. Стрий повернувся з Воркути років через 12 (хрущовська відлига). Але могили свого батька вже знайти не зміг.
Як і я не зміг віднайти могилу свого діда (єдиного, якого запам’ятав, бо батьків батько взагалі пропав десь у Бескидах, воюючи проти Російської імперії ще в першій світовій) у 90-х роках навіть з допомогою мами і вуйчини. На жаль.
Ото ж і подумалось: добре, що поховання останніх 20-30 років майже всуціль увіковічнені нехай і скромненькими, але довговічнішими пам’ятниками. Це ж потрібно не мертвим. Це потрібно живим.
2. Живі думають про живе. Поплівся з драбиною в сад – треба заготовляти яблук на зиму. І так якось вийшло, що нарвав плодів з різних яблунь, з тої, яку вже півстоліття пам’ятаю, тобто, посадженої батьком, з тої, яку з ним удвох садили, і з тої малолітки, яку вже сам посадив років зо п’ять тому.
Ось така ось тяглість поколінь. Саме про це почирікала синичка, що сприймає мене за свого (адже всідається на гілочці за два метри від мене).
3. Ніколи не думав, що насилля буду сприймати як добру новину. Зносити комуністичних ідолів – це одне. А сьогодні з радістю довідався про побиття Шуфрича. 25 років тому, коли ми створили НРУ і прагнули робити якісь кроки в умовах кадебістського стеження, доводилось інколи брехати. Мені це давалось з великими потугами. Один із колег припечатав до мене «тавро» - мораліст у політиці. Зрештою, я й зараз вважаю, що політики повинні бути моральними.
Але коли влаштовують народну люстрацію покидьку-антиукраїнцю, та ще в Одесі, то звичайно – це добра новина.
Отже, не пропадемо. Все буде добре.
Шануймося.
Естафета «Хороші новини».
День сьомий. Завершальний.
1. Перший блок – політичний (об’єднаний). Речник РНБО заявив, що четвертої хвилі мобілізації, напевне, не буде. Світові ціни на нафту в своєму падінні досягли річного мінімуму. Євросоюз надіслав ноту Україні щодо ратифікації угоди про асоціацію. Всі бар’єри зняті, тож угода стає чинною з 1 листопада.
Ну як таке не повважати за добру новину?
2. Приніс із пошти (адже книгарні в селищі давно нема), обмацав-обнюхав-погортав нову книжку. Національний бестселер Василя Шкляра «Маруся».
І настрій піднявся, як у того кума п’ятничного пообіддя, вже тільки в передчутті насолоди (надіюсь, що буде не меншою, ніж при читанні «Чорного Ворона»). І, можливо, буде продовжено серію «Читацькі нотатки» у власному блозі, який започаткував у надії, що мої вихованці таки долучаться до читання якісної художньої літератури.
3. День сьогодні був напружений, завантажений окрім чотирьох пар ще різною рутиною – зошитами, підготовкою до засідання методради. Так ось цей день середини тижня добігає кінця. Без головного болю (похід до саду, нехай і короткочасний, таки мав місце), з легкою, але приємною втомою, з почуттям виконаної роботи (колеги зрозуміють – що то бачити чотири кипи ПЕРЕВІРЕНИХ зошитів!).
І кілька зауваг щодо своєї участі в цій грі-естафеті.
Навіть меланхолік при бажанні знайти три хороші новини, знайде їх. Останні зима, весна і літо були ой нелегкими (музична заставка 5-го каналу дотепер викликає в мене тривожні спогади про безсонні січнево-лютневі ночі).
Але ж ми мусимо бути оптимістами. Тим паче сьогодні, коли перед нами відкрились ТАКІ перспективи.
Вдячний, що цей експеримент додав мені віри, надії, оптимізму.
Шануймося, друзі!