Дорогий читач, зараз спробуємо розглянути з тобою таке надзвичайне явище як український націоналізм. Його проявів досить багато, як і багато дискусій про те, хто герой а хто ні. Звичайно ж, націоналізм покликаний відстоювати наш великий культурний спадок, традиції та глибоку українську свідомість. Як тільки подивишся на наших націоналістів, одразу хочеться поповнити їхні ряди: висока розвиненість, палкі та гострі вирази, досконале знання історії, висока культура мови. Все це є.
Самотність. Самотність - дуже дивна річ. Людинка - весела істота, може відчувати себе самотньою серед людей, або без людей. Й що тут дивного, спитали б ви. Тут я відповідаю гучним й рівним тоном:
- Всі самотні вважають себе останньої чіпсою у пачці із найкращим смаком. Єдиним не червивим яблучком. Чи навпаки - єдиною неповноцінною цукеркою у коробці шоколадних цукерок із цільним лісним горіхом всередині, тому що не можуть знайти свій горіх.
На цьому місці постає найоригінальніший Василь (останній та єдиний) зі всіх Василів та й каже, що це не оригінально та на гумор в цьому лише тільки натяки. Й до чого тут взагалі самотність, спитає читач. Тоді я закриваю очі, стискаю губи та вдихаю глибоко.
Націоналізм - явище поширене серед інших країн, наприклад, як кока-кола, завдяки хорошій рекламі. Тому, ми можемо уявити собі його як субкультуру. Типу, якщо національні цінності - це страждання, то націоналісти - це готи й емо. А далі все розвивається за тим же сценарієм, що й у випадку з цими недокультурами. Наприклад, жив був маленький хлопчик Остап. Назвемо його на львівський манер, ніби випадково. Остапчик все робив гарно та слухався батьків у дитинстві. Він не став бидлом чи “чьоткім” й доріс якось до своїх сімнадцяти років. Бухати у дворі із однолітками та мірятись телефонами чи чимось іншим із дурзями йому нецікаво. Паоло Коельо теж не написав йому, що робити. Тоді, маленький Остапчик починає почуватись самотньо та загружається думками про диференціацію себе із навколишнім світом. Зароджується благородний пошук своєго місця. Аж тут, на ютюбі, трапляється йому відео про те, як люди відстоюють правильні речі. Бажання стати частиною чогось більшого штовхає його у цю пастку, де лозунги такі гарні: захисти свою культуру, свою мову та традиції, не дай загарбникам володарювати на твоїй землі. Не побачивши диявола в деталях, наш Остап вже мчить на форуми та чати захищати все українське, більше й більше переконуючись у своїй правоті. Як в інших субкультурах, в нього змінюється імідж - чуб та вишиванки стають постійними атрибутами
Остапа на будь-яких зібраннях, вказуючи іншим про його переконання.Самотність пішла, натомість з’явилось багато справ по захисту своїх коренів. Як от, довести, що динозаври були першими українцями, тощо.
Їдем далі. Перед нами постає спір про героїчність деяких особистостей. “Неважливо, каже він, що цей пан робив, важливо те, які в нього були ідеї!”. Але в Сталіна, чи то в іншого тирана, також могли бути круті ідеї. Допомогти всім бідним зміг також й Влад Топаш, який отих «всіх» повісив. З одного боку, він допоміг бідним, з іншого - врятував країну від бідності. В дупу його вчинки, але ідея була гарна, тому він стовідсотково герой. Й от, наш Остап заповнив цим видом самоідентифікації весь той простір, який панував в його
пачці чіпсів. Ось він вже йде із плакатом, на якому написане слово “Ганьба” ну і ще щось на рахунок майдану, та відстоює щось потрібне. Звичайно ж, таких «однаковоідейних» багато, й вони можуть щось змінити. Але чи на краще?
А поки він йде і щось кричить, ми повернемось в історію та пошукаємо там відповіді. Відкриваємо “Занепад Цивілізацій минулого” й бачимо, що всі вони були понищені варварами. Цікаво. Сліпими переконаннями вони збирались та трощили все, що блищить. Як, наприклад, християни відмовились від всього набутого людством прогресу задля вірності своєму бажанню жити після смерті. Після акведуків, бань та басейнів прийшли смердячі віки тих, хто відмовлявся митись, бо це природньо та подобається богу. Але це, звичайно ж, не аргумент, а просто невеличкий екскурс у історію.
За той час, поки ми слухали минуле, Остап вже добряче зафанатів від всього українсього та став хорошим громадянином. І байдуже, що в нього під вишиванкою футболка адідас, зроблена в’єтнамськими дітьми за долар в день, чи кросівки найк. Байдуже, що політики крутять кермо нашого корабля як хочуть, ведучи країну у прірву. Хай ми всі здохнем, але українська культура та пам’ять про героїв мусить вижити. Нехай в майбутньому корпорація Філіп Моріс купить Україну за борги, але минуле має більше значення, авжеж.
Тут, мій тон стає знову спокійним. Можна зробити висновок, що розглядаючи націоналізм як субкультуру, можна відноситись до його лицемірства спокійно. Бо готами та емо люди доживають до 25 лише якщо вони дебіли. Інші розумнішають приблизно у двадцять. З’являється (чи ні) розуміння того, що треба в собі знайти Людину, а не представника якоїсь примітивної ідеї чи учасника культу. Тоді, серед Людей, ніхто не буде більше почуватись самотнім. І ця суспільна вистава із ролями, які поділені на добрих, злих та нейтральних, перестане заважати бачити світ гарним та яскравим.