Зустрічаючи на вулиці людину на візку, хтось ховає погляд і похапцем прямує далі, інший — пропонує допомогу, аби здолати пандус (якщо, звісно, місто подбало про таку необхідну для цих людей річ) чи перейти дорогу. Однак про те, чи зручно людині пересуватися у візку, зазвичай думати не прийнято. Принаймні серед тих, чий рух не обмежують фізичні проблеми, таке запитання навряд чи виникне. Або здасться неетичним. Донедавна в Україні цю тему практично не порушували, а поза тим вона гостро хвилює щонайменше десять відсотків наших співгромадян. І cамк ця розповідь стала можливою, бо створював фільм спільно із закарпатським проектом „Закарпаття безбарєрне”. Візки, без яких людям з особливими фізичними потребами неможливо дістатися до жодного соціально важливого об’єкта, виявляється, можуть бути не лише незручними, практично не пристосованими для нормального функціонування, а й навіть... руйнувати життя. Пробити «стіну мовчання» намагаються ентузіасти. І кажуть- надія є...
Подружжя Дідиків з Ужгорода, мають свій власний рецепт виживання. Кажуть, що будь які проблеми завжди долають спільно. Тут найголовніше порозуміння та підтримка одне одного. Господаря оселі пана Івана застали тоді коли він саме повертався з роботи, а пані Валерія вже поралася разом з донькою біля кухонної плити. Родом вона із Молдови, але вже багато років живе в Ужгороді, встигла вивчити мову, знайти друзів. Як і годиться Іван гостинно запрошує нас до хати. Я здивувався коли завітав до їхньої оселі. Одразу в око впадає ідиальна чистота, тут кожна річ на своєму місті. І я звичайно не міг не поцікавитися, як їм все це вдається. Про себе першою згодилася розповісти нам Валерія Дідик. Сама вона родом з Кишинева. Так сталося що життя обидвох цих людей змусило положити в інвалідний візок. Але завдяки лише палкій любові, взаємопорозумінню та підтримці одне одного вони почуваються щасливо. Виховують прекрасну донечку, радіють за інших, добрим словом і не тільки підтримують тих, кому конче необхідна допомога.
І хоча не легко сьогодні пересуватися у інвалідному візку, вони не схиляються перед труднощами. Вони не картають долю, що так жорстоко, змусила їх пересісти на візок. А все колись так добре починалося. Мені вдалося помітити, що зі щемом у душі, подружжя Дідиків згадують проте, що доля десь повелася не справедливо. Сісти в інвалідний візок обидвох змусила важка травма, але вони обидвоє тримаються і живуть одне для одного.
Нині у багатьох людей виникає здивування, коли мова заходить про те, що особа з інвалідністю, причому незалежно від групи, може бути працевлаштована. Дається взнаки колишнє: непрацездатний. Висновок — як вирок, після нього вже й мови не було, щоб людина десь влаштувалася на роботу.Але з 1991 року Україна законодавчо закріпила положення, яке давно застосовується в інших державах. Воно визначає, що інвалід — це особа, яка має певні обмеження в здоров’ї. Саме так, певні. Підприємства зобов’язані передбачати частину робочих місць для працевлаштування інвалідів. На жаль, багато керівників вважають за краще сплатити певну суму, ніж дати роботу інвалідові, адже вони теж принесуть своєю працею користь, відчують себе потрібними суспільству. Родині Дідиків пощастило в цьому плані. Керівництво одного з інвестиційних підприємств згодилося працевлаштувати їх обох, і хоча працюють вони не на повну ставку, та всеж хоч мізерна копійчина, окрім пенсії, все-таки є. Слід віддати належне тим керівникам підприємств громадських організацій інвалідів, які в нинішніх нелегких умовах знаходять роботу для людей з обмеженими можливостями.
Доля іншої героїні нашої розповіді - зовсім інша. Мешканка Великих Лучок Мирослава Шафар І хоча вона теж на візку, та все ж мрії про здобуття вищої освіти її не полишають. Дівчина хоче отримати вищу освіту. Проблема інша- незалежне оцінювання. Зараз вона посилено готується, каже спочатку хоче пройти комп”ютерні курси. Залюбки розповідає нам про своє життя, свої уподобання. Найбільше Мирослава радіє своїм друзям. розповідає нам, що їх у неї багато, вони частенько до неї навідуються в гості, розказують про своє життя. Наша героїня живе разом з мамою. Згодьтеся у селі на візку важче. Лише завдяки тому вдається триматися на плаву житейському, що знаходить родинну підтримку у всьому.
Нині отримати освіту людині з обмеженими фізичними можливостми з року в рік дедалі важче. Виникає багато бюрократичних перепон. Більшість молодих людей замикаються в собі і неохоче діляться зі своїми труднощами, що в майбутньому їм досить важко адаптуватися у сучасному світі. Віталію Крисі з Мукачева пощастило. Він навчається в Ужгородському національному університеті на факультеті романо-германської філології. Вдома багато часу проводить в інтернеті, спілкується із друзями з-за кордону
Що, на мою думку, повинно бути зроблено для дієвішого розв’язання названих та й багатьох інших проблем інвалідів? Насамперед потрібно, щоб управлінські рішення ухвалювалися не у вузькому колі. Часто їх підготовку чи прийняття доручають одній структурі. Але ж до вирішення питань, які стосуються інвалідів, причетні багато відомств. Якби і їх залучали, рішення були би змістовнішими. Також має бути запроваджено грунтовний, а не формальний аналіз прийнятих документів. Слід визначити, із залученням усіх зацікавлених сторін, пріоритетні напрями роботи, які б відображали як вирішення загальних питань, так і конкретних, передбачити необхідні ресурси та дієвий контроль. Доцільно створити чіткі умови і забезпечити прозорі механізми використання бюджетних коштів, які передбачені для інвалідів. Мені особисто щиро віриться , що в усіх наших телегероїв попереду складеться усе якнайкраще. Адже, кожному приємно, коли реалізовується його задум, знаходять застосування природні здібності і професійний досвід. Викликають щире захоплення долі багатьох людей з інвалідністю, які досягли успіхів у житті. І важливо, щоб усі люди, в яких обмежені фізичні можливості, почувалися повноправними членами суспільства.
Ростислав Бегеш