Фольклористові й літературознавцю, професорові Петру Лінтуру – 100 років

Пішла смуга різних ювілеїв професорів, лекції яких я слухав колись в Ужгородському університеті, наприклад, Андрія Ігната, Василя Микитася, Петра Пономарьова, Павла Лісового. Незабаром і 90-річчя Йосипа Дзендзелівського. Нещодавно ж минуло 100 літ від народження лексикографа Миколи Грицака. І ось така висока дата й у фольклориста Петра Лінтура. Отже, і я вже не вчорашній і навіть не позавчорашній студент. Час неспинно летить. Та яскраві зорі перед очима не гаснуть. Таким є і Петро Лінтур.

До першої зустрічі з ученим я знав, що він у складний час підтримав когорту молодих російськомовних хустян у гімназії. Захоплений нашими будителями ХІХ-го століття – Олександром Духновичем, Олександром Павловичем, Олександром Мит­раком, Євгеном Фенциком, Іваном Сільваєм, Юлієм Ставровським-Попрадовим – перекидав місток до словацьких і чеських будителів. І я переконаний, що Петро Лінтур був розчарований приходом не тих руських, не тих «визволителів», які чекалися і яких кликали у своїх творах гімназійні поети в збірнику «Будет день». Замість ясного дня настала довга і холодна ніч. І хоч Лінтур усе життя, крім записів фольклору, до­сліджував взаємини слов’янських лі­тератур, та ласки властей не зазнав, як і його учні. За моєї тямки вперше в університеті читався курс слов’янських літератур. І вперше від Лінтура я почув, що й на Балканах є захоплива, багата література. Доволі складний курс сербської, хорватської професор викладав ерудовано, емоційно й вичерпно. Досі в пам’яті романи «Міст на Дрині» Іво Андрича  та «Автобіо­графія» Броніслава Нушича.

Петро Лінтур постійно акцентував на проблемах слов’янської спільноти у політичному і культурному розрізі. За професійну любов до російської літератури ХІХ сторіччя його називали русофілом, і хоч у той час це не було лайливим, однак заважало в оцінюванні творчості наших будителів, що користувалися здебільшого російською. Може, й тому Петро Лінтур звернув на стежку фольклористики. Навчаючись у Бєлградському та Московському університетах і спілкуючись із провідними вченими, фольклористами і літературознавцями, Лінтур як спеціаліст мужньо тримав оборону своїх поглядів. Відкрив слов’янству багатьох карпатських казкарів, а наші балади так глибоко штудіював, що рівного йому немає досі. І, як то кажуть, скоро не буде. Два видання записаних балад – ужгородське та львівське – мають статус акаде­мічних.

Не раз Лінтур оповідав зацікавле­ним студентам, як він схилив голову на могилі Льва Толстого, як резонував фольклор у тих чи інших слов’янських літературах. Тоді я знову ж таки вперше почув, що великий Микола Гоголь використовував у своїй творчості карпатські вірування. Непересічний знавець країн, Петро Лінтур оповідав студентам про свої мандри, культурні звичаї народів, порівнював із рідним краєм, наголошуючи, що ніде у світі нема такої краси природи, таких добрих людей, оригінального одягу й побуту, як у рідному краї. Допитливі студенти після пари обступали кафедру, стіл, деталізуючи запитаннями факти.

З-поміж університетських літературознавців Петро Лінтур був найбільш підготовленим до аналізу самобутності крайового літературного процесу. Однак талант ученого в цьому напрямку не розкрився сповна, бо влада мала недовіру до прихильника будителів. Зосталися лише поодинокі публікації в наукових записках університету, статей про окремі наші вершини – Олександра Митрака, Івана Сільвая, Андрія Карабелеша. А нині й сам професор потребує глибшого осмислення, та мусить підрости рівновеликий дослід­ник.

Пригадую один епізод із критикою роману Івана Чендея «Птахи полишають гнізда». Петро Лінтур разом зі Семеном Паньком написали позитивну рецензію на захист письменника, що йшло всупереч ідеологічній лінії обкому партії, а відтак викликало гнів так званих сильних світу цього. Це був мужній крок далеко немолодої людини. Я виступав на його похоронах у лютому 1969 року, й ідеологічні цербери узріли у вірші про фольклорного витязя крамолу. Через кілька днів мене викликали у Білий дім і провели профі­лактичну бесіду. 

Книги казок, записаних Петром Лінтуром, склали золотий фонд нашої фольклористики. Вони виходили не лише українською, а й російською, чеською та німецькою мовами. Як сучасник ученого, я мав можливість придбати їх і тепер бережу ці реліквії у своїй підбірці карпатики. Також упродовж 60–80-х років я написав ряд рецензій на фольклорні видання Петра Лінтура й низку ювілейних статей для угорськомовної періодики Закарпаття, адже цьому чоловікові судилося стати глибою, велетом у нашій культурі й науці.

 

 

Володимир ФЕДИНИШИНЕЦЬ, письменник