Фольклористові й літературознавцю, професорові Петру Лінтуру – 100 років
Пішла смуга різних ювілеїв професорів, лекції яких я слухав колись в Ужгородському університеті, наприклад, Андрія Ігната, Василя Микитася, Петра Пономарьова, Павла Лісового. Незабаром і 90-річчя Йосипа Дзендзелівського. Нещодавно ж минуло 100 літ від народження лексикографа Миколи Грицака. І ось така висока дата й у фольклориста Петра Лінтура. Отже, і я вже не вчорашній і навіть не позавчорашній студент. Час неспинно летить. Та яскраві зорі перед очима не гаснуть. Таким є і Петро Лінтур.
До першої зустрічі з ученим я знав, що він у складний час підтримав когорту молодих російськомовних хустян у гімназії. Захоплений нашими будителями ХІХ-го століття – Олександром Духновичем, Олександром Павловичем, Олександром Митраком, Євгеном Фенциком, Іваном Сільваєм, Юлієм Ставровським-Попрадовим – перекидав місток до словацьких і чеських будителів. І я переконаний, що Петро Лінтур був розчарований приходом не тих руських, не тих «визволителів», які чекалися і яких кликали у своїх творах гімназійні поети в збірнику «Будет день». Замість ясного дня настала довга і холодна ніч. І хоч Лінтур усе життя, крім записів фольклору, досліджував взаємини слов’янських літератур, та ласки властей не зазнав, як і його учні. За моєї тямки вперше в університеті читався курс слов’янських літератур. І вперше від Лінтура я почув, що й на Балканах є захоплива, багата література. Доволі складний курс сербської, хорватської професор викладав ерудовано, емоційно й вичерпно. Досі в пам’яті романи «Міст на Дрині» Іво Андрича та «Автобіографія» Броніслава Нушича.
Петро Лінтур постійно акцентував на проблемах слов’янської спільноти у політичному і культурному розрізі. За професійну любов до російської літератури ХІХ сторіччя його називали русофілом, і хоч у той час це не було лайливим, однак заважало в оцінюванні творчості наших будителів, що користувалися здебільшого російською. Може, й тому Петро Лінтур звернув на стежку фольклористики. Навчаючись у Бєлградському та Московському університетах і спілкуючись із провідними вченими, фольклористами і літературознавцями, Лінтур як спеціаліст мужньо тримав оборону своїх поглядів. Відкрив слов’янству багатьох карпатських казкарів, а наші балади так глибоко штудіював, що рівного йому немає досі. І, як то кажуть, скоро не буде. Два видання записаних балад – ужгородське та львівське – мають статус академічних.
Не раз Лінтур оповідав зацікавленим студентам, як він схилив голову на могилі Льва Толстого, як резонував фольклор у тих чи інших слов’янських літературах. Тоді я знову ж таки вперше почув, що великий Микола Гоголь використовував у своїй творчості карпатські вірування. Непересічний знавець країн, Петро Лінтур оповідав студентам про свої мандри, культурні звичаї народів, порівнював із рідним краєм, наголошуючи, що ніде у світі нема такої краси природи, таких добрих людей, оригінального одягу й побуту, як у рідному краї. Допитливі студенти після пари обступали кафедру, стіл, деталізуючи запитаннями факти.
З-поміж університетських літературознавців Петро Лінтур був найбільш підготовленим до аналізу самобутності крайового літературного процесу. Однак талант ученого в цьому напрямку не розкрився сповна, бо влада мала недовіру до прихильника будителів. Зосталися лише поодинокі публікації в наукових записках університету, статей про окремі наші вершини – Олександра Митрака, Івана Сільвая, Андрія Карабелеша. А нині й сам професор потребує глибшого осмислення, та мусить підрости рівновеликий дослідник.
Пригадую один епізод із критикою роману Івана Чендея «Птахи полишають гнізда». Петро Лінтур разом зі Семеном Паньком написали позитивну рецензію на захист письменника, що йшло всупереч ідеологічній лінії обкому партії, а відтак викликало гнів так званих сильних світу цього. Це був мужній крок далеко немолодої людини. Я виступав на його похоронах у лютому 1969 року, й ідеологічні цербери узріли у вірші про фольклорного витязя крамолу. Через кілька днів мене викликали у Білий дім і провели профілактичну бесіду.
Книги казок, записаних Петром Лінтуром, склали золотий фонд нашої фольклористики. Вони виходили не лише українською, а й російською, чеською та німецькою мовами. Як сучасник ученого, я мав можливість придбати їх і тепер бережу ці реліквії у своїй підбірці карпатики. Також упродовж 60–80-х років я написав ряд рецензій на фольклорні видання Петра Лінтура й низку ювілейних статей для угорськомовної періодики Закарпаття, адже цьому чоловікові судилося стати глибою, велетом у нашій культурі й науці.
Володимир ФЕДИНИШИНЕЦЬ, письменник
