"Избранное" Андрія Карабелеша щонайменше здивувало
Сторіччя Андрія Карабелеша пройшло в Закарпатті доволі помітно – чимало публікацій, кілька вечорів. Найрозрекламованішою подією ювілею став вихід “Избранного». Що-що, а рекламувати себе видавець Валерій Падяк любить і уміє.
Але яким було моє розчарування, коли я взяв до рук невелику 130-сторінкову книжечку. Із цього короткого обсягу третину займає переднє слово. Тож твори Карабелеша – це 70 сторінок крупно набраного тексту, з яких половина – спогади з фашистських таборів.
Це при тому, що в ювілейних статтях згадується ненадрукований роман, повість, збірка оповідань, півтисячі віршів. Таким чином постать літератора в цьому “Избранному” висвітлено абсолютно неповно. Через 40 років після смерті автора подано тільки ті твори, що вийшли друком ще за його життя, у режимні часи. Тож у чому тоді новизна цього видання? Для чого гучно називати його “Вибраним”, якщо більша частина творчості Карабелеша тут не представлена?
Я з повагою ставлюся до нелегкою долі ювіляра. Зрештою, такою була участь усієї міжвоєнної закарпатської інтелігенції. Але зараз мова про літературу. Враження від творів поданих в “Избранном” доволі гнітюче. Якщо табірні спогади цікаві принаймні історичним матеріалом, то вірші – посередні. Якби забрати з них прізвище Карабелеш, то будь-який сучасний критик назвав би це графоманством.
Особливе важке враження від російської мови закарпатця. Фрази на кшталт “Фашисты представились со своей культурой у самого выхода из вагонов» чи “О чем спивает ветр осенний” ще раз підтверджують думку, що літературу не можна творити чужою мовою. Інакше вона буде неорганічна, мертва, неоковирна.
Та це не заважає Падяку проголосити Карабелеша “найпомітнішою постаттю на поетичному Олімпі Підкарпатської Русі 20-30 років”. А як же Гренджа-Донський, твори якого складають 12 томів? Чи ціла плеяда молодих українських поетів Закарпаття – Зореслава, Ірлявського, Колоса, Боршоша-Кумятського, Потушняка та інших?
Отут і ховається причини розрекламованості “Избранного”. І вони зовсім не літературні, а політичні. Валерій Падяк подає Андрія Карабелеша як “національного русинського” поета. Сміх та й годі! Причому подає без згоди останнього.
Жодного слова “русин” чи “русинський” у поданих творах ювіляра я не надибав. Зате не раз зустрів “закарпатський” чи “Закарпаття”, на відміну від передмови Падяка, для якого вони, вочевидь, ворожі та небезпечні. Причому прикметник “закарпатський” Карабелеш вживає ще в 1939 році(!), далеко до приходу совєтів.
Всі подані твори писані по-російськи. (Жодного – закарпатським діалектом). Всюди йдеться про єдність з братами на Сході. Причому єдність як політичну, так і кровну. Тож яким правом Падяк та іже з ними записує цього російського письменника, хай і невизначного, у свою концепцію політичного русинізму? Що, своїх авторів не вистачає? Нема на чий авторитет зіслатися?
Але треба мати хоч крихту совісті, аби не видавати бажане за дійсне, особливо якщо йдеться про людей, які вже сорок років у могилі і не можуть за себе постояти.
Письменник Василь Дацей зі Словаччини, який особисто знав Карабелеша, згадує його слова: “Знаєш, Василю, якби я був молодим і мав можливість досконало опанувати українську літературну мову, почав би обов’язково писати українською”. Карабелеш не страждав на ідею відрубності та антиукраїнізму, якою хворіють так звані лідери так званого русинізму.
У 1939 році Карабелеш публічно заявляє, що пориває з русофільством, бо “мусимо змагатися до звільнення цілого українського народу в такій Україні, яка буде передовсім Україною для – для українців, а не колонією ворогів та гнобителів... Кордони можуть бути перегородою матеріальною, але моральною ніколи! З цим пересвідченням вертаюся з колишнього руського табору до свого рідного народу”.
Ось так насправді думав Карабелеш. Щоправда цих слів не знайдете в “Избранном” чи в передмові Падяка на 30 сторінок. Ініціатором видання, до речі, значиться Іван Мигович, перший секретар закарпатського комуністичного обкому — тої партії, яка чи не найдужче пресувала письменника. То, може, зробимо з Карабелеша ще й комуніста?
А чого? У наш час – все можливо. Папір витерпить. Він не знає ганьби. Про що й свідчать політичні танці довкола ювілею Андрія Карабелеша.
Олександр ГАВРОШ
"Старий Замок "Паланок"
