Ця коротка, але дуже жорстока епоха від 1941 по 1945 роки несла на собі масове навантаження героїзму. Ніхто з-поміж них не плакав і не скаржився на свою долю. Якщо цього вимагала бойова обстановка, то без вагань жертвували життям своїм в ім’я перемоги. То хоч раз у рік згадаймо своїх бойових побратимів веселим гумористичним словом, ніби вони й тепер серед нас, в нашій живій пам’яті.
– Слава Йсу, вуйку Федоре, ану, пак чуєте ня? Та най лиш вам кажу. Будьте такі добрі переказати нанашкови, най ми вже принесе того куфра і того гатіжака. Бо най вам лиш кажу, я збираюся пуйти на заробітки.
– Овва, ниборе, хлопче. Твуй нанашко по визову пушов у Прагу на дефіле. Та що, ви забули, ош ваш нанашко каждий гуд іде парадом командувати на 9 травня, ож би могли лупиняші фріснути перед гостями іностранними, ож і вони не з лупиняшів, а щось і вони варті. Так най ти кажу, ош твуй нанашко покликав майже всіх горцошів села, котрі ще могли киватися.
Так і мене, бетяра сільського, покликав. Оби ми ракашом мало-мало поцуцлізовали тої шардуської. А так ракашом помогли нанашкови повішати на анцук нагороди, што мав. А в нанашка нагород – дай Боже. Або я б тобі казав, ош совіти нагород много не дали твому нанашкови. Бо най ти лиш кажу: сегінята, совіти не мали того заліза обштамповати, нагород дарити.
Бо так казали: первим ділом самольоти, а нагороди потому. Чехи нагород хотіли дати много горцошам, або, сегінята, не мали заліза, з чого штамповати та ділити. Но пак твого нанашка поставили стояти на стільчику, як статуетку, оби нам зручно було около него ходити та нагороди вішати. Вішаєме та звідаєме: оцю нагороду за які заслуги вам дали? А нанашко каже, ош йому надоїло фурт язика брати, тому каже командиру, най йому дадуть літак, то вун самого Гітлера привезе.
Но та що – дали літак і нанашко полетів. Вискочив з горцошами в городі Гітлера. Зайшов у департамент – пусто, або чує, десь хтось хропе, а то Гітлер так солодко спав, аж му слина з рота потекла. Сегінятко Адольф, як натрудився за день. Но що з тобов робити, чи ти захочеш пішки в Москву топати, бо я тя нести на плечах не буду. Дивиться нанашко, аж пуд стінов папучі. Го-го, та сесе мені треба брати, а в Москві експерти вшитко вичитають: де ходив, що робив, яку команду давав. Глип – а на покрайници висит бюстгалтер. Бог ти мой, та туй твоя вся воєнна техніка! А в Москві експерти ото вшито розкусили і дораз закончили войну з Гітлером.
Так вішаєме нагороди і звідуємо нанашка, а сисю нагороду за що дали, за яку заслугу?
Го-го, фаттьове, обисьте знали, сисю нагороду дали яббонці. Бо най лиш вам кажу: опо Сталін гойкать у Прагу Свободі: цімборо, ти мені би не позичив карпатських бетярів, оби яббонцям добре прикрутили хвости, бо носяться, як з кураговльов.
І що — дав Бог ми трясемеся у вагонах до Яббонії. Но та що: прийшли на яббонський берег, а на березі моря ні корабля, ні човна. Фаттьови, та як будеме добиратися до Яббонії: Хтось упалив: по морю вплав. Автомати в зуби і пливеме. А тим часом у небі яббонському шпарив літак-розвідник американський. Пак з літака гойкають у Вашингтон, ош по морю до Яббонії уйма народа пливе. А з Вашінгтона: що за народ – білі, чорні, жовті? А фрас їх видить, гойкають, ош не видко, лем потилиці та перебачниці, а фурт заливає габа. В Америці спудилися, що ото совіти йдуть забрати Яббонію і дали команду дораз верти атомну бомбу, оби Яббонія капітулювала Америці.
На що наші горцоші, які вийшли на берег, закотили рукави і дораз начали наводити європейські порядки: відбудовувати державу. Так кажу ти, коли сесе узнав цісар яббонський і нараз дав покликати твого нанашка на бесіду державну. Каже цісар нанашкови:
– Пане ватагу, що за причина, ош ваші горцоші такі холодні до моїх молодиць. Бо ми в парламенті порадились, ош би добре завестися у вашу файту. Бо най лиш вам кажу, ваші горцоші, що вже файні, а що робутні, а що розумні, а такі хоробрі. Як би добре ходити нам у гості, то на свальбу, то на хрестини.
– Найсвітліший цісарю, причина ота, ош в нас нема моря, то пак і риба не водиться, а мої горцоші не привикли до такого сопуха, як у ваших молодиць. Бо то, що Богонько подарив у дар Адамови на забаву, пахне рибою кислою.
– Ватагу, а чим пахне отой дарунок у ваших молодиць?
– Го-го, в наших молодиць ото вшитко пахне трояндою, а пак м’ятою.
– Так най лиш вам кажу, коли челядник звітрить такого сопуха, то пак біжить за тим сопухом, як збішлений біка. А пак твуй нанашко звідує нас, ош де той хрест американський. Ми сюди і туди, а хреста нема. А Дюла каже: фаттьове, пуд постільов не іськали. І Дюла заліз пуд постіль і гойкат: тут хрест і швирнув хрестом. А пак, як заревав Дюла: фаттьови, уттягніт ня, бо ми фрас усів ся у попереці. Ми боржі утягли Дюлу. І нанашко поспішив на поміч Дюлі, а пак, ступаючи з стульчика, упав, а ми боржі нанашкови на поміч – поставили го на ноги, а вун устояти не може.
Овва, фаттьови, каже ти нанашко, сяк не пуйду у Прагу, знімайте нагороди і кладіть у куфер, а що не влізе – пакуйте в гатіжак. Цімбори чехи мені повішают. Знаєш, хлопче, ніяк не могли додумати, ош що убалило нанашка твого, чи та вала другої світової, чи то шардуська давила. Пак каже нам нанашко, ош коли хотіли вертатися додому і беруть білет, а в касі кажуть, ош уже нема Пудкарпаття, а є Закарпаття. Як то у фраса додому доберемеся? Ябонці пояснили, ош генерали рапортували у Москву, ош вони заняли Пудкарпаття. А опо Сталін узяв кукер і у Москві виліз май на високу турню і вудти кукером гойкат: гей ви там, лупиняші, що, не видите, ош ви стойите за Карпатами. А не пуд Карпатами.
– Іване, та ти не маєш дома роботи, що слухаєш пудбрехача сільського. Та відколи народився, ще людям не казав одно правдивоє слово, а пак на фронті не був, хіба що у кіні войну відів.
– Но видиш, яку ти правду утесав. Я так вижу, ош ти був на фронті, бо на грудях ти висит финдиклюшка, но пак упувіш нам, ко командував першим українським фронтом, кулько гітлерівців заняли, а пак які трофеї взяли та й кулько. Чекай, не втікай, бовдуре, а кажи нам. Но Іванко показив нам бесіду, або не біда, Іванку, прийди увичирі у кавийзов до пана фішкароша і я тобі до шпента уповім, пак і за того бовдура, тко він такий був і є типирь.
