Спрага й утома зупинили його авто в мальовничому провінційному містечку. Та хто знав, що, крім звичного чаю-скучаю, таки тут він нап’ється життєдайної джерельної прохолоди, дотримуючись доброї поради баби Лізи, “роздушить пляшечку-другу мерло” зі старим мудрим письменником, скуштує трунок кохання до першої жінки, з якою захоче зустріти ранок, а віднайшовши втрачену колись родину - ковтне заповітного знання про те, ким він є насправді. Й нарешті відпочине серцем…
Мукачево тонуло в тиші-розкоші осені. Під ноги падали каштани, “зблискуючи шоколадним глянцем”, а на вулицях “м’яко шелестіла малознайома говірка”. Втім, не це змусило олігарха, який прямував у справах до Будапешта, несподівано для самого себе вирішити, що “їхати він нікуди не буде, бо він - приїхав”. Із пам’яті нав’язливо зринали знайомі картини дитинства, що безрадісно проминуло в дитбудинку, як виявиться - тутешньому. Саме звідси стартувала історія життя нині успішного та шанованого чоловіка. Історія, що дещо нагадує казку про Попелюшку, та лише печальним початком і торжеством справедливості в кінці, а між ними - жорстка і жорстока реальність, із якої далеко не кожен вийшов би живим, не те що переможцем.
Герой роману Мирослава Дочинця “Лис у винограднику” бізнесмен Олександр Лисовський - людина неоднозначної вдачі. Під час пологів померла мати близнят. Брата віддали згорьованому багатодітному вдівцеві, а його, “недоробка” - “утилізували” до дитбудинку. Першими спогадами маляти стали повсюдний сморід сечі, хлорки та прокислої капусти, запрана та зношена білизна-естафета, крихти халви як найрозкішніші ласощі та “писок” як звичне й зичне звертання вихователів. Не пощастило хлоп’яті й із прийомними батьками, які вивезли його до Одеси та змусили з удаваним каліцтвом жебракувати на центральній вулиці. Втеча від горе-родини ледь не скінчилася самогубством, але рибалка Косоокий Паша дивом виловив відчайдуха з морських хвиль. В одній із численних одеських банд, які “пильнували” різні території, ватажок Тухлий, запримітивши здібного й тямущого юнака, радив йому не примножувати ряди сповідників філософії зброї, адже й ними правлять ті, в кого розум гострий, мов лезо. Й попри всю складність подальших випробувань, які випали на долю героя в інтернаті й колонії, тюрмах і таборах, він, досконало володіючи “пером”, втягувався в бійки лише задля самозахисту чи коли вже якийсь бевзь сам “скакав на ножа”. Вільний, але обережний, хижий і водночас м’який, він отримав досить влучне кримінальне прізвисько - Лис. Тут, за “колючкою”, непростим звіром зацікавився авторитет вищого ешелону Г. Татарський. Саме Тата, котрий “посиджував” собі осторонь у білосніжній майці й вирішував справи чи не міжнародного значення, Лис завдячує своїм винятковим розумінням законів великого полювання, та й людської природи загалом.
Нюх, який іще ніколи не підводив Лиса, тільки тепер навів його на, можливо, найважливіший слід у житті - його власний. Відрекомендувавшись журналістом із Києва, котрий буцімто пише про вихованця тутешнього дитбудинку й потребує деяких відомостей, він отримує свою доволі куценьку біографію і вирушає на пошуки родини. Як і личить людям його кола - посередникам між кримінальними, бізнесовими та політичними структурами - за Лисом тягнеться хвіст його буремного минулого, а на хвості в нього - Інтерпол. Правоохоронців щонайменше дивує дозвілля ділової людини. То він наймає хлопчака-прохача Колю Щура виконавцем дивацьких доручень, пробуючи призвичаїти зухвалого лінтюха до чесного й заслуженого хліба, то годинами на терасі місцевої кав’ярні про щось смачно теревенить із письменником, то не приховує бурхливих проявів прихильності до молодої та цікавої працівниці дитбудинку Яніни Синички, то незвісно для чого навідується в гості до фітознавиці баби Лізи, на заміський виноградник до Михайла Дзвонаря, в церкву до архімандрита Луки й інде. Втім, кожен із персонажів несе певне символічне навантаження: хлопчик, який нагадує Лисові його ж і є чудовою нагодою передати досвід Тата в замурзані, але хороші руки; письменник, який зчитував із обличчя Лиса його історію, вважаючи, що кожна людина - окрема й неповторна книга; красуня-Синичка, в коханні до якої навіть кримінальний авторитет розривається між пристрастю та сентиментами; баба Ліза як уособлення чарівної та благодатної природи рідного краю; батько-виноградар, який не раз відпрошувався від смерті в Богородиці, мотивуючи жагу до життя добродійними намірами, та наче передчував з’яву сина; нарешті, брат Микола - він же отець Лука, котрий завжди молився за Лиса, живого чи мертвого, котрого також обтяжує нелегке минуле, проте веде інша філософія: не нищити зло, як учив Тата, а відійти від зла й шукати прихистку в Усевишнього. Так Лис поволі витісняє порожнечу з власної душі добрими вчинками, обравши найважчу і найвищу форму доброчинності - таємну. Він відряджає письменника на відпочинок до Коктебелю, а на хатинку баби Лізи “наводить” бригаду майстрів. Синичці, з якою, певно, планує в майбутньому звити затишне гніздечко, повертає родинну реліквію - колекцію люльок її дідуся, допомагає з лікуванням матері за кордоном, а також за її сприяння накриває співбізнес директора дитбудинку та власника ювелірної крамниці, котрі наживалися на торгівлі людьми. Братам-рукодільцям Лис дарує можливість попрацювати на замовлення в Іспанії, а сестрі Марусі, що втратила в Росії на золотокопальні весь зарібок, який відкладала на ощадну книжку, відшкодовує матеріальний та моральний збитки від імені винуватців. Отцеві ж Луці добродій дарує дорогу в усіх значеннях картину зі сакрального живопису знаного закарпатського митця Йосипа Бокшая, а батькові - виноградник, який, за словами старця, найтяжче з усього полишатиме на цім світі. Саме в цьому винограднику доброго Лиса ненароком підстрелять мисливці, які під ранок чинитимуть облаву на справжню лисицю-шкідницю, що докучає сільським мешканцям. Одначе невловимому Лисові й цього разу вдається прошмигнути до нори. Щоб вийти з неї вже Іваном Дзвонарем, для якого все найкраще тільки починається…
Роман дійсно нагадує виноградник, адже сюжет його має чимало відгалужень. Кримінальне читво, любовна історія, інтригуючий детектив, декларація творчості, туристичний путівник по Мукачеву та книга рецептів - під однією палітуркою. Твір ніби акумулює письменницький досвід Мирослава Дочинця. Традиційно добре автор також стилізує свою прозу, звучить однаково переконливо на діалекті, “фєні” чи мовою закоханих. Можливо, в читача викличе підозру концентрована ідилія в кінці роману. Втім, проза, за Мирославом Дочинцем, “має бути світлою, нести знання і задоволення”. А отже - це свідоме рішення самого автора, “прийняте на сьомому подиху”.
