Котіца Цінеге народилася й виросла на Берегівщині. У непрості дев’яності роки минулого століття втратила роботу. Подруги покликали її на заробітки в Угорщину. Дівчина трудилася на томатних плантаціях. Добру та роботящу закарпатську угорочку вподобав місцевий фермер Іштван Цінеге. Так невдовзі Котіца стала господинею на тоні (фазенді) неподалік міста Шарошпоток області Боршод-Абауй-Земплийн.

«Спершу ми дуже натерпілися, — згадує колишня закарпатка, — бо сталося так, що чоловік на помідорному бізнесі дуже прогорів. Мало того, ще й залишився винним банкові кругленьку суму, яку позичав для розширення бізнесу. Було це у 2000 році. Іштван тоді крутився, наче білка у колесі, і не знав, який бізнес започаткувати, щоби вийти із скрути, бо відсотки кредиту зростали у геометричній прогресії. Виручила нас тоді тітка Ізольда із Сольнока, яка приїхала до нас на празник Усіх Святих. Вона порадила нам відгодовувати качки та гуси і у такий спосіб отримувати з птиці жирну печінку. Цей внутрішній орган гусей та качок дуже вигідно можна збути підприємцям, які експортують його у Францію. Там у дорогих ресторанах із нього готують так званий паштет фуа-гра. Це не тільки дуже смачний продукт, але ще й не менш корисний. Вчені стверджують, що ненасичені жирні кислоти, на які дуже багата ця печінка, зменшують рівень холестерину в крові. Такий делікатес можуть дозволити собі люди далеко не бідні. Та все ж на гусячу та качачу печінку з Угорщини попит у Франції є постійно. З птицею маємо чимало мороки, особливо у ці осінні дні. І я, і чоловік, і навіть діти напихаємо її кукурудзою або ж кукурудзяним шротом, до якого додаємо трохи олії та солі. Інколи з цією роботою самі не встигаємо справлятися, тоді до нас приїжджає свекруха із містечка Домбрад. Годуємо качок та гусей примусово, розтуляємо їм дзьоба, вставляємо туди трубку, з’єднану з спеціальною машинкою на кшталт м’ясорубки. Лівою рукою тримаю дзьоба, а правою кручу ручку пристрою, який подає через трубку кукурудзу й напихає стравохід птиці аж до самісінького верху. Таку процедуру проводимо тричі на день упродовж трьох-чотирьох тижнів. Від такої годівлі птиця стає малорухливою. Качки та гуси сидять цілими днями, перетравлюючи корм. Після забою печінку виймаємо, складаємо у ящики і здаємо. Цей орган не у всіх птахів однаковий. Інколи вага печінки у відгодованого великого гусака досягає майже кілограма, а у селезня — 700—750 грамів. Така величенька печінка ціниться найбільше. М’ясо птахів пускаємо на тушкованку, або ж складаємо у камери. Його маємо так багато, що не знаємо де збути. Частину продаємо, іншу частину роздаємо сусідам, які нам допомагають. Відколи вирощуємо пернатих, не тримаємо свиней. Ціниться й пух гусей та качок. Його ми також здаємо і виручаємо непогані гроші. Так, визнаю, що це вельми клопітно. Працюємо багато. За роботою світа божого не бачимо. Але й результат є. Відколи займаємося цим бізнесом, стали на ноги. Великих статків не нажили, але на тоню провели електрику, накупили усілякої побутової техніки, збудували навіси, вирили котлован і зробили штучну водойму для птиці. А найголовніше те, що виплатили усі борги банкові. Торік вперше за майже десять років поїхали з чоловіком у круїз по Середземномор’ю. Цього року Різдво Христове плануємо зустріти в Єрусалимі, бо наша родина набожна».

Як запевняє пані Котіца, займатися цим видом бізнесу вигідно. Кукурудзу вирощують самі на власній землі. Пташенят деколи закуповують у Шарошпотоку на базарі, а інколи виводять самі, бо вдома мають інкубатор. Правда із маленькими пташенятами багато мороки. Вони потребують ретельного догляду: чистих та теплих приміщень, частого кварцування спеціальними інфрачервоними лампами, кормових біодобавок, спеціальних вітамінів. Щоби не хворіли, потрібно наймати ветеринара, закуповувати вакцину. Роботи на такому ґаздівстві є майже цілорічно. Виняток становлять хіба що грудень, січень та частина лютого, а в інші періоди вгору глянути ніколи.
«Я наполягала, щоби й моя мама зайнялася тиме самим, — веде далі колишня закарпатка, — але вона стверджує, що в Україні не буде збуту такій печінці. А мені не віриться, що жоден ресторан на Закарпатті не робить фуа-гру, адже і у вас вже є чимало заможних людей, які б охоче поласували цим делікатесом. До того ж частими гостями у вас є іноземці, а вони також добре розуміються на гусячій печінці».
Після розмови з Котіцою Цінеге я зайшов у кілька мукачівських ресторанів та кафе й поцікавився, чому в їхньому меню не знайдеш фуа-гри. «А що то таке?» – допитувалися кухарі та офіціанти в одних закладах громадського харчування. В інших знали, що це за продукт, але стверджували, що фуа-гра нетрадиційна для Закарпаття і тут, мовляв, цей дорогий наїдок ніхто не замовлятиме. Сюди французька кухня ще, на жаль, не дійшла.

• качки
• делікатес