Дерев’яні храми Закарпаття - це одна із візитівок краю. Його культурна, духовні і архітектурна спадщина, яка з часом поступово з різних причин зникає.
Останнім часом з боку громадських організацій, окремих ентузіастів, лунає все більше заяв про необхідність зберегти дерев’яну архітектуру Закарпаття.
Останніми з таких стали несміливі натяки місцевих етнтузіастів на необхідність внести дерев’яні церкви Закарпаття до культурної спадщини Юнеско.
Сьогодні на Закарпатті є 106 дерев’яних храмів.
Дослідники прослідковують спільні риси закарпатських храмів з культовими будівлями вікінгів та деяких скандинавських й слов’янських народів.
На території Норвегії, наприклад, є відреставровані 24 псевдоготичних храми. 44 подібних храми знаходяться у Словаччині. 8 – у сусідній Чехії. Однак, всі 8 вивезені з Підкарпатської Русі.
Краєзнавець Федір Шандор розповідає, що переважну кількість храмів Закарпаття, це 90 відсотків, було збудовано в кінці 18 століття.
«Якщо взяти унікальні споруди, то це споруда 1472 року — за 20 років до відкриття Колумбом Америки -- храм у селі Колодне, псевдоготичного типу. Є також знамениті храми, так званих, національних типів. Хоча вони підпадають під псевдоготику і псевдобароко, – храми гуцульського типу, бойківського, лемківського. Таких типів не існує у архітектурі, але їх вчені-краєзнавці умовно поділили за місцем проживання конкретної етнографічної групи. Гуцульського типу є у нас на території Закарпаття два — в селах Лазещина та Ясіня Рахівського району. Бойківського типу храм знаходиться в селі Студене Між гірського району, та лемківського типу знаходяться — у Сваляві в музеї архітектури та побуту у місті Ужгород,» - розповідає Федір Шандор.
Дерев’яний храм, Шелестівська архангело-Михайлівська церква, перевезена в Ужгородський музей-скансен з Мукачева у 1974 році, куди, у свою чергу, була перевезена білогвардійськими офіцерами на початку минулого століття, донедавна була просто музейним експонатом.
Шелестівська церква, здається, буде не єдиною, яку перенесли в Ужгород, щоби наблизити жителя міста до архітектурно-духовної спадщини краю.
Екс-глава Секретаріату президента Віктор Балога планує встановити у сквері біля Закарпатської облдержадміністрації дерев’яну церкву. Але тільки цієї весни вдалося зібрати всі документи, що дозволяють перенести старовинний храм.
Церкву, збудовану з дуба, у вісімнадцятому столітті, привезли колись на волах у село Дешковиця, що на Іршавщині. Збудована вона була майстрами сусіднього cела Сільце, а пізніше, розібрана і привезена на замовлення селян, які живучи знадто бідно, не могли самотужки збудувати у власному селі храм.
Мистецтвознавець, дослідник дерев’яної архітектури Закарпаття Михайло Сирохман розповів: «Церква з Дешковиці — одна з тих, які називають мандруючими. Тобто, вона у Дешковицю примандрувала з села Сільце, де вона була збудована, ну, принаймні у вісімнадцятому сторіччі. Там вона мала три верхи. Була або лемківського або бойківського стилю. Коли її у Дешковицю привезли — це було у тисяча вісімсот тридцять дев’ятому році... Продали — таке часто відбувалося. Її просто вкрили двосхилим дахом. Очевидно, з того ж часу просто геніальна дзвіниця походить, яка поруч стоїть. Рішення перевезти виникло тільки у зв’язку з тим, що поруч з нею за 7 метрів збудували нову церкву. Досвід показує, що вже коли збудована нова — на стару церкву уваги ніякої не звертається.»
Спочатку селяни, розповідає 76-річний мешканець Дешковиці Василь Дзвонар, мали намір влаштувати у старій Свято-Покровській церкві музей. Але 1999 року до села завітав тодішній губернатор Закарпаття Віктор Балога. Храм йому сподобався і він захотів перенести його до Ужгорода й встановити перед спорудою обласної ради. Натомість, обіцяв допомогти селу й відразу, за словами свідків, дав 1800 доларів завдатку. Ці гроші селяни використали на будівництво нового храму.
Знаменитими є храми в селах Стеблівка, Крайниково, Данилово та храми Міжгірського району виконані в марамороському псевдоготичному стилі.
Найбільше дерев’яних храмів зосереджено в Міжгірському районі. Майже в кожному селі тут є діючий дерев’яний храм.
Дерев’яні храми цікаві не лише своєю архітектурою, а й внутрішнім убранством. В кожному храмі ікони малювалися прямо на стінах. Унікальні вівтарі знаходяться в селі Гукливому, Колодному, Стеблівці, Данилові.
Найменший дерев’яний храм, побудований із розібраної церкви 14 століття, стоїть у селі Уклин Свалявського району.
Унікальність закарпатських храмів полягає в тому, що вони діючі (їх використовують як греко-католицька, так і православна громади), і абсолютна їх більшість не є музеями (хоча церква в с.Новоселиця Виноградіського району є етнографічним музеєм).
Крім того, частим є явище, коли люди, намагаючись краще оформити храм, запобігти підтіканню стріхи, замість оновлення дерев’яної покрівлі встановлюють металеву. Влітку храм дуже сильно нагрівається, а взимку, навпаки, охолоджується і це призводить до псування самої церкви та предметів, що знаходяться в ній. Дуже багато храмів, близько 20, обмуровані штукатуркою, „для краси”, інші храми оббиті залізом, з метою „реставрації”. Оскільки храми знаходяться у власності релігійних громад, то ніхто не хоче втручатися у ці справи і провокувати ворожнечу, хоча всі дерев’яні храми знаходяться на обліку в управлінні культури, управлінні архітектури та перебувають під особливим наглядом відділу збереження пам’ятників національної спадщини.
Доцільність переведення дерев’яних храмів під опіку ЮНЕСКО коментує професор історії Сергій Федака:
«Внесення дерев’яних церков Закарпаття у реєстр ЮНЕСКО дуже необхідно з кількох причин. По перше... Минулого тижня на Івано-Франківщині згоріла чергова дерев’яна церква, пам’ятка архітектури, якої дуже шкода. На жаль, таке і у нас трапляється. Ясно, що якщо буде якась охорона, фінансування та навіть просто статус, то більш так будуть ставитися. Другий момент. Більшість наших церков є діючими храмами. Це прекрасно. Але виникає суперечність між інтересами церковної громади і інтересами збереження цієї пам’ятки. Часто громади перебудовують у своїх інтересах, покривають, скажімо, бляхою. Тож, якщо це матиме статус пам’ятки, тим більше під охороною Юнеско, то більш строгі будуть до цього вимоги.»
Щодо процедури внесення храмів до спадщини ЮНЕСКО, то, за словами краєзнавця Федора Шандора, у цьому в першу чергу мають бути зацікавлені самі громади, органи місцевого самоврядування. Потім це зацікавлення виноситься на розгляд районної місцевої чи регіональної ради, яка подає запит до міністерства культури, яке в свою чергу подає рекомендацію до європейського офісу ЮНЕСКО у Парижі. Звідти виїжджає комісія, яка й вирішує, чи заслуговує та чи інша пам’ятка на те, аби бути занесеною до реєстру пам’яток ЮНЕСКО.
