Скульптури і рельєфні роботи Юрія Максимовича позначені Божою іскрою
Ми півгодини не могли зустрітися. Виявляється, у Дравцях, що під Ужгородом, за адресою вулиця Жатковича, 78 – два будинки, які знаходяться один від одного на… півкілометровій відстані. Тому, аби я даремно не петляв, 50річний скульптор і живописець Юрій Максимович виїхав за мною на велосипеді. Сивочолий чоловік відомий тим, що його дерев’яні роботи прикрашають чимало ужгородських і крайових популярних корчм, кафе, барів, ресторанів, готелів, турбаз…
При вході на обійстя митця зліва стоїть хрест. «Се єден із майстаріших хрестів в околиці, 106 років має. Колись тут були попівські землі, означені по углах чотирма хрестами. У 60-х, вже за Брежнєва, власть усі планувала знести, але люди не дозволили, перенісши два на територію церкви, за ще один промовчали – нині лежить зруйнований у лісі. А за наш отець-небужчик казав міліціонерам твердо: «Ви не клали хреста – ви його і виймати не будете». Побоялися перечити. Ісуса зробив-им нового, старого зберігаю на поді, піп так просив. До речі, в церкву ходжу лише на Різдво й Великдень», – простодушно розповідає скульптор, а я водночас захоплююся старою-престарою товстою черешнею. Заразом знайомлюся з його 82-річною матір’ю – Ребеккою Павлівною.
«Обставини змусили зосередитися на дереві»
Юрій Максимович – представник другого покоління галичан на Закарпатті, натомість по-нашому так колоритно говорить-рубає, що в мене серце співає (щоправда, мушу дещо олітературнювати). Захоплює і його непересічна звичка ніби підсилювати мовлене підморгуванням лівого ока. «Муй дідо прийшов зі Львівщини в Горяни, а отець перебрався в Дравці. Збудував хижу, тут я ся й родив. Знаю, що ми є далекі непрямі родичі вченого, історика й етнографа Михайла Максимовича», – приємно дивує. Розглядаю майстерню. На стіні, зокрема, портрет Миколи Гоголя, рельєфні роботи тризуба, Невицького й Ужгородського замків, кафедрального собору, ікони. Підіймає настрій плакат, де зображена п’яна фізіономія, а напис говорить: «Пам’ятай: матюки перетворюють тебе в москаля».
У дитинстві Юрій Максимович відвідував знакову художню студію Золтана Баконія. Потяг до мистецтва в хлопця укріпився і завдяки стрикові Георгію Товтину, котрий підказав вступати до художнього училища на відділення обробки дерева. З учителями пощастило: Василь Свида, Йосип Пал, той же Товтин. «Много однокурсників почали солярку возити за границю, сигарети, стали даішниками, пожежниками – словом, забули про свою спеціальність. Урешті лиш Емеріх Сивохоп із Барвінкоша, Цаство йому Небесне, Іван Мочерняк із Лазещини і я зосталися їй вірні», – акцентує співрозмовник.
Служив юнак у показовій роті піхотних військ в Івано-Франківську художником. Ніколи не забуде, як перед демобілізацією старшина попросив створити два великі панно «Оборона Севастополя» і «Василь Тьоркін». «Та й загалом начальство пообіцяло, що чим швидше зроблю, тим швидше буду вдома. Намучився я доста. Чи не півтора місяці! То ж серйозне завдання, і я не міг, не хотів халтурити. Так дембель постійно переносився з тижня на тиждень», – пригадує.
Далі – бажання навчатися у Львівському інституті прикладного мистецтва. Не судилося. «Стою, Мішку, після невдачі на вокзалі й позерам (дивлюся. – Авт.) об’яву: Львівський політехнічний інститут, архітектурне відділення, набирає абітурієнтів. Мені нічого було втрачати, тому й ризикнув. Склав лиш один екзамен із малюнка, і мене зарахували. Через півтора року, зрозумівши, що математика, тригонометрія – се не моє, кинув навчання. В Ужгороді влаштувався на «Мехзаводі» в сувенірний цех. 11 років штампував там орлів, ведмедів, снігурочок, шкатулки. Коли все розпалося, довелося крутитися самому. Помалу-помалу і замовлення посипалися. Відтоді й тримаюся на плаву (Постукав пальцем по дереву. – Авт.). Давно требало таку майстерню мати! Займався я колись і малярством, розписом церков, фасадів, але обставини примусили зосередитися на дереві. Та й живописців – чортзна-скільки, а скульпторів – мало. Але свого сина Василя спрямовую на малярство: легший хліб!» – упевнено резюмує.
«Цілу зиму вирізьблював із липи двох коней у натуральну величину»
Цікавлюся буденним днем Юрія Максимовича. «О восьмій я вже в майстерні. Якщо в ударі, натхненний чимось, то можу й забути про обід. П’ю другий і послідній кавій (каву. – Авт.). Продовжую творити, причому зазвичай під молодіжну або народну музику. Після вечері відпочиваю. Я веду денний спосіб життя. Різьблю, тешу до півночі хіба тоді, коли шатую (поспішаю. – Авт.). О 22-ій виключаю мобільний телефон, аби мене ніхто не тривожив», – ділиться творчою кухнею.
За плечима митця – тисячі замовлень: від найпростіших до найскладніших. Приміром, від оригінальних вивісок до архівідповідальних царських врат, іконостасів. Географія робіт також пристойна – від Росії, Чехії, Словаччини, Угорщини до Мексики й Казахстану. Як і контингент замовників – від побожних бабок до попів, високопосадовців, прокурорів, підприємців. «Тяжко однозначно виокремити якусь роботу, у кожну намагаюся вкласти частку душі, фантазії. Три роки тому для ужгородського «Кантрі-клубу» цілу зиму вирізьблював із липи двох коней у натуральну величину. З рана до вечора! Зізнаюся чесно: просили з дуба, але я не погодився. Просто загнув би-м ся! Не кажу, що інші замовлення требало завалити. Єдного коня з двору виносило шестеро хлопів. Серйозною, філігранною роботою вважаю і декоративну ногу орла на земній кулі для одного куштановицького бізнесмена. Е-е, се й годину можна пригадувати. Головне, що криза мене майже не зачепила. Без роботи не сидів-им і дня. Даколи мушу й відмовляти, бо не встигаю», – скромно зауважує.
Наразі Юрій Максимович чаклує над метровими фігурами зайця, сови, ведмедя й білки для дитячого майданчика в Конча-Заспі. «Найбільше люблю працювати з липою. Легка, ніжна, приємна. Це трагедія, що її вже майже не залишилося. Пропала при бумі будівництва саун. Тяжко дістати вже вільху, лісову тополю. Якщо говорити про текстуру дерев, то найгарніша в горіха. Матеріал привозять мені з Солотвина, Усть-Чорної, Дубриничів, Лютої, Чорноголової», – перераховує.
На першому місці в Юрія Васильовича – робота, на другому – робота, на третьому – робота. Утім обожнює ходити по гриби. Буківцеве, Анталовці – улюблені маршрути. «За останні роки грибних місць у наших лісах поменшало. А чого чекати від безконтрольних рубок, нищення землі тракторами?! Де вчора-позавчора з року в рік росли білі, нині лише опеньки», – констатує скульптор. Колись він захоплювався і реставрацією меблів, розведенням зайців елітних порід – щоправда, кілька епідемій поспіль звели нанівець рідкісне хобі.
