Час невпинно біжить, але пам’ять зберігається у свідомості кожного, хто його знав. Він мав безліч друзів і всі, як один, тримають запас незабутніх вражень від зустрічей, спілкувань, а тим паче від роботи з ним пліч-о-пліч.
Вже одинадцять літ минає, як нема серед нас Василя Івановича Цендри — людини, котрій судився надто короткий вік — прожив всього-на-всього 42 роки, але все-таки зумів залишити глибокий слід на рідній верховинській землі завдяки здійсненим корисним справам.
Під час бесід-спогадів з його знайомими, як правило, точиться багато згадок, зафіксованих у пам’яті у різний період і за всяких обставин, традиційно за сюжетами вони тільки приємні — цікаві і веселі, а влучніше сказати — життєрадісні. Це, мабуть, тому, що у будь-якому людському колі він був передусім душею компанії. Не один нині щиро визнає: “Де знаходився Василь Іванович, там суму не було місця”. За вдачею був напрочуд весельчаком, експромтом сипав дотепними жартами, впору запалюючи настрій особливо тоді, коли зріли складні ситуації, треба було піднімати дух товариству. Колишні колеги додають у свою чергу: “Будь-яке діло не лише кипіло, але й горіло, бо Цендра, як мало хто, вмів у колективі роздмухнути полум’я роботи”. Мав сам організаторську жилку і водночас давав простір для ініціативи підлеглим, помічав і цінував всі поради, що мали зиск в ім’я загального добра. Однодумців поважав над усе, бо мав таке кредо: де гурт — там толк. Не виключено, що це правило й спонукало його до праці в колективному ладі. Хоча можна по праву твердити й іншу резонну версію — яблуко від яблуні далеко не котиться. Як-не-як, а батьки все своє трудове життя віддали місцевому колгоспу “Радянська Верховина”. Іван Семенович працював і вважався одним із засновників та організаторів колективу — в літній час випасав худобу, а зимовий — відгодовував на фермах. Мати Василина Юріївна стала незамінимим помічником чоловіка — заготовляли разом сіно, вирощували картоплю. У сім’ї було четверо дітей, найменшим — Василь. Ще з малих літ хлопчина силкувався підсобити старшині як на домашньому ґаздівстві, так і в полі чи на полонині. Шовкові високогірні пасовища Мирша, Кам’янка — до цяточки стали знайомі йому з дитинства. Тут з батьком пастушив, коли лиш наставали шкільні канікули. Задоволений допомогою сина, Іван Семенович просторікав йому сільськогосподарське майбутнє. Але попервах сталося не так. Закінчивши десятирічку, Василь спробував себе у торгівлі — став за прилавком у магазині. Спочатку в овочевій крамниці пропонував товар покупцям, а відтак — продмазі. Після строкової служби в армії повернувся додому і вирішив подати документи на працевлаштування у міжгірському колгоспі.
Доручали працелюбному юнаку різні ділянки роботи — почав у відділі зоотехніків з штучного осіменіння корів, а згодом призначили бригадиром молочно-товарної ферми в райцентрі (колгосп мав свої підрозділи також у сусідніх селах Лозянське, Запереділля, Вучкове). Активність новачка одразу впала в око керівництву, бачили його бажання практичні навики підкувати теорією — наукою. Повагом йому довірили відповідальніший пост — керівника рільничої бригади №2, де зумів глибше і всебічніше оволодіти азами колгоспного виробництва. За цієї посади і реалізував намір — поступив на заочне навчання факультету зооінженерії Львівського сільськогосподарського інституту в м. Дубляни. А підвищення у кар’єрі з цього приводу пішло не фахове, а ідеологічне — енергійного і перспективного Василя Цендру обирають звільненим партсекретарем колгоспу. В цей час майже паралельно у керма колективу, тобто головою, стає Михайло Данча. Схожі були як за характерами, так і діловими якостями, з півслова знаходили порозуміння, а тим паче тандему не треба було запозичати відповідальне почуття вболівання за честь марки колгоспу, який на той час вважався сільськогосподарським флагманом Міжгірщини. Партком і правління колгоспу повсякчас працювали в унісон, дехто мудро мовив і діалектну приповідку: тчуть в одне бердо. Себто рука в руку діють, щоб господарство розвивалося, досягаючи нових трудових вершин. Позитивні результати були на виду. Скажімо, у темпі засновувалися і впевнено ставали на ноги нові допоміжні промисли. З-поміж них — виготовлення м’яких меблів, відкрився і швейний цех за тісної співпраці з Дніпропетровською швейною фабрикою. Проходила заготівля і переробка деревини. Визнавши досвід і талант голови колгоспу М.Д. Данчі, його відтак запрошують на роботу в Ужгород — заступником начальника обласного управління сільського господарства, а В.І. Цендру натомість за заслуги гідним спадкоємцем — обирають першим газдою “столичного” колгоспу. Вміло підтримуючи естафету попередника, внаслідок багажу досвіду, згуртованій команді однодумців вдавалося успішно зберігати реноме господарства — передовика в районі, та ба, перебудовний час дав серйозні тріщини у колективному секторі не лише на одній гірській Верховині. За наближення його занепаду з кмітливої ініціативи Василя Івановича на базі колгоспу створюється агрофірма “Верховина” і в певній мірі рятуються робочі місця, матеріальне майно. Налагодив водночас серйозну роботу з розпаювання земель, за якої очолювана ним комісія розробила чітку систему з підготовки та видачі сертифікатів (паїв) на землю, не залишивши поза увагою майже нікого, хто заслуговував на них. У цей час налаштовуються ділові зв’язки із сільськогосподарськими колективами низинних районів Закарпаття, а також інших регіонів України і цим самим забезпечується більш-менш нормальний ритм колективу.
У 1998 році В.І. Цендру за результатами виборів обрано головою Міжгірської селищної ради. На поприщі мера райцентру теж активно засукав рукави. З перших днів на засідання виконкому, сесій виносяться найактуальніші питання, які стосуються життєдіяльності як самого селища, так і прилеглих сіл Стригальні та Запереділля, які адміністративно підпорядковуються місцевому органу самоврядування. Справжні серйозні екзамени на цій посаді новоспеченому керівнику ратуші двічі влаштовували еколиха — повінь у 1998 та снігопад наступного року, коли було завдано нищівної шкоди і території селищної ради. У скрутну хвилину він старався бути поруч земляків, чим міг — допоміг.
На великий жаль, це виявилася його остання посада. Буяв квітень, земля, на якій звик робити, віддаючи сили і розум, оживала після зимової сплячки, а з ним, що поробиш, прощалися після важкої хвороби, якій не можна було дати ради, незважаючи на всі зусилля медиків.
… Життя продовжується. Пам’ять живе. Спогадами про Василя Цендру поділитися охочих багато. Надаємо слово хоч кільком з тих, з ким дружив, робив.
Василь Маркович, директор туристично-оздоровчого комплексу “Петрівська слобода”, що в смт. Міжгір’я:
— Вдячний долі, що довелося працювати разом у колгоспі з такою людиною. Це був справжній організатор, який вмів обдумано прийняти правильне і масштабне рішення. Самокритично інколи оцінював себе, щоб не заспокоюватися у житті на досягнутому. Шанував і виручав інших. Згадаю для ілюстрації сказаного такий один штришок з його благородного характеру. Коли Василь Іванович став головою селищної ради, формувалася нова команда органу самоврядування. Постало питання про звільнення заступника Леоніда Брачуна, який практично все життя віддав держслужбі, а до виходу на пенсію йому залишилося всього три місяці, Цендра все зробив, щоб він залишився на посаді і гідно вийшов на заслужений відпочинок.
Василь Дерич, екс-голова Міжгірської райдержадміністрації:
— Згадок про таку людину, хоч відбавляй. Запам’яталася така істотна деталь — не розгублюватися у важких ситуаціях. За першої повені, яка тривожно сколихнула наш край, він один з перших примчав до мене в кабінет спозаранку. Світла нема, дощ ллє, мов із відра, земля, здається, завалюється. Одне слово, страх і без просвітку світ. Не до сміху в таку жахливу мить. А він не втрачає віру. Кажу йому: “Що будемо робити?” Він ні з сього, ні з того відповідає, запитуючи: “Я закуску встиг з потопаючого у воді дому захопити, а ви півдеці маєте? Треба, Василю Михайловичу, якось стрес зняти, хоробрості набратись, а робити будемо ще й як!” Заспокоїв, що не кажи, несподіваною пропозицією за біди, яка не очікувалася.
Іван Легош, головний державний інспектор із захисту рослин у Міжгірському районі:
Я б сказав так: це був дійсно хазяїн у своєму ділі. Мали часто професійні контакти, коли мені довелося бути головним агрономом райоб’єднання “Сільгоспхімія”. Що намічалося, те виконувалося за спільної роботи — у строк, якісно. Голова міжгірського колгоспу Василь Цендра вважався найнадійнішим нашим партнером. А ще був добрим сусідом — жили ми у квартирах п’ятиповерхівки, часто жваво спілкувалися. За розмов про проблеми міг сердечно підбадьорити, вселити віру.
Єва Горова, завідуюча районною дитячою бібліотекою ім. В.С. Гренджі-Донського:
— Буду щирою і відвертою: головна професія Василя Івановича за його короткочасне життя — бути людиною. Він знав людей, вмів їм допомогти. З прикладу своєї роботи такий епізод для переконання. Коли він став головою селищної ради, я звернулася до нього з питанням приватизації як землі, так і приміщення бібліотеки. Відверто кажучи, цим питанням у той час ніхто серйозно не займався, а, до речі, читальні заклади вже почали направо-наліво розбазарюватися. На моє прохання без вагань погодився, сказавши: “Ніхто це ще не робив на вашому місці, але раз задумала — обов’язково допоможу”. Він радо йшов назустріч добрим ідеям.
Михайло Петрішка, начальник відділу агропромислового розвитку Міжгірської райдержадміністрації:
— У колгоспі тривалий час разом працювали, коли я був головним зоотехніком, заступником голови з підсобних промислів, а далі — із зовнішньо-економічних зв’язків. Скажу коротко — це був керівник на своєму місці. Особливо симпатизувало його фіглярство. Його він проявляв за відпочинку, які полюбляв в основному проводити на природі, де відзначався супергурманом, самотужки готуючи делікатесні шашлики, а дзяму таку, що довго пальці облизуєш. Одного разу високоповажний гість, здається, з самого Києва, допитливо випитував рецепт бульйону: “Що то за таке смачне у ньому м’ясо?” А він серйозним тоном пояснює: “На смітнику знайшов викинуті тещею папірки (свинячі кінцівки — авт.)”. Шишкар спочатку хотів кинутися в кущі, а потім здогадався про жарт і задоволено поплескав по плечу кухаря-голову: “Таким добром не розкидуються. Що в роті — те й проковтну”.
Був Василь Іванович не лише завсідником біля ватр, але й класним розпорядником будь-якого застілля. В тому числі і за весілля, на яке його ледь не за рукав тягнули, щоб виступав у ролі тамади. До самого ранку гуляла свадьба, де він весело диригував за щастя молодих. І в автора цих рядків теж старостував, файно тостував.
Та хіба все перелічиш, чим у пам’яті залишився він — щирим, добрим, відвертим…
