Або дещо про долю слов’янського боулінго-петанку
Закарпаття багате на спортивну екзотику. Останніми роками в нашому краї з’явилися і боулінг, і гольф, і дартс, і петанк, і ще багато закордонних цікавинок. Утім прикро, що про городки, які ще років 20–30 тому були масовою грою, забули майже зовсім.
Народний, пролетарський
Називати городки суто російською грою не зовсім коректно, адже чимось схожим забавлялися ще в давній Русі. Втім українцям у всі часи жилося непросто й не завжди вистачало часу, сил і фінансів на всілякі витребеньки. Тож імовірно, що в часи феодальної роздробленості городків не було. Вигулькнули вони в дореволюційній Росії. Гра була поширена під різними назвами: «чушки», «городки», «рюхи», «чухи», «креглі», «клітки» тощо. Певних правил не було, офіційні змагання не влаштовували. Однак своєрідні «зустрічі міст» проводилися: наприклад, на Нижегородському ярмарку, куди з’їжджалися люди з усією Росії.
Причину популярності городків у радянській Росії (а вони таки були шалено популярні аж до горбачовської перебудови) голова обласної федерації Михайло Ухаль пояснює тим, що, по-перше, це досить дешевий вид спорту, доступний усім – від малого до великого. Техніка гри нескладна, устаткування майданчика й виготовлення інвентарю до снаги навіть одній людині. «Загалом гра в городки дуже емоційна й у той же час корисна, – каже пан Михайло. – Адже вона розвиває силу, спритність, координацію рухів, окомір, холоднокровність і витримку. Вправляння на свіжому повітрі зміцнюють здоров’я й загартовують організм».
Остаточно як вид спорту городки сформувалися 1923 року: були розроблені єдині правила й стали організовувати змагання. Надалі правила гри неодноразово змінювалися й доповнювалися, але городки завжди включали до програми різноманітних спортивних святкувань. «Прикро, – каже Михайло Ухаль, – що з розпадом СРСР почався занепад городків: колись шефство над певними видами спорту брали заводи. І від стану підприємств залежав і розвиток чи завмирання ігор. Також культивування городків проходило під егідою ФСТ – фізкультурно-спортивних товариств. Найбільше їх любили динамівці (міліціонери) й пожежники. Турніри з їхньою участю проходили щотижня, залучали молодь... Загалом городки вважалися народним, пролетарським видом спорту і популярність була на рівні якщо не з футболом, то з іншими ігровими видами точно!»
Для законослухняних і осуджених
Коли Михайло Ухаль приїхав до Ужгорода на початку 70-х, він побачив справжній розквіт цієї гри: на стадіоні «Авангард» в окремому секторі функціонувало 6 ігрових майданчиків, а турніри збирали понад сотню учасників. Пан Ухаль зацікавився і став серйозніше займатися городками. Крім того, впроваджував і надалі цей вид у маси, зокрема... в ужгородській колонії для неповнолітніх, де працював відповідальним за спортивну частину! «Більшість ув’язнених там «покутувала» тяжкі злочини, а третину й узагалі становили вбивці своїх близьких! – пригадує Михайло Михайлович. – Їм не дозволяли займатися якимись «агресивними» видами, лише ігровими, де мінімум контактів. Городки затвердили в дозвільному переліку. Тож навіть там були непогані гравці. Загалом дивно, чому цей незатратний вид так утратив свою популярність за часи незалежності. Посудіть самі – чи легко виконати норматив кандидата в майстри спорту в гандболі чи легкій атлетиці? А в городках за рік тренувань – це реальність. Зауважте, що звання майстра спорту дає право бути вчителем фізкультури. Крім того, на підтримку та впровадження виду в школах, створення гуртків не треба стільки коштів, скільки, приміром, на футбол…»
Так чи так, але нині в краї набереться заледве 20 активних городошників. Усі вони переважно ще зі старої гвардії. Серед них і один майстер спорту СРСР Юрій Чвиков, чимало кандидатів. Сектор для городків на «Авангарді» функціонує й досі, втім кілька доріжок для гри (ті, що ближче до Ужа) суттєво постраждали після повені на початку 90-х. На решті підтримують лад ентузіасти. Городки мають статус неолімпійського виду спорту, але, за словами Михайла Ухаля, на сьогодні вони радше розглядаються як захоплення, а не серйозний спорт. До того ж на теренах краю проводяться лише показові популяризаційні турніри (переважно це 6 змагань, приурочені до державних свят) без визначення чемпіона області. «Ми намагаємося якось підтримувати інтерес до цього виду, – каже пан Михайло. – Приміром студентам вишів, де я викладаю, завжди розповідаю про гру, запрошую на тренування, змагання. Приводимо на майданчики й дітлахів (рекомендовано починати не раніше 11–12 років) – тим паче, що на доріжках передбачені дитячі відстані, є полегшені битки, маємо й педагогів, які б зацікавили й навчили. Декого вдається загітувати, але це одиничні випадки. Та й стабільність у кожному занятті важлива – а в наш час людині дуже важко виділити час на бодай один вид спорту, не кажучи вже про декілька».
Техніка і технологія
У городки грають на рівному майданчику завбільшки 30 на 15 м. Частину поверхні, де розкладають фігури, роблять із бетону, асфальту, дерева, льоду або зі щільно втрамбованої землі. Лінії позначаються вапном або крейдою, на бетоні – фарбою, а на крижаній – сумішшю сажі, синьки й води. Городки робляться з кусків дерева завдовжки 20 см в діаметрі – 4–5 см. Бажано використовувати дуб, кизил, березу, бук або інші тверді породи. Битки (в діаметрі – 35 мм, завважки 2 кг, хоча є й легші, і значно важчі – до 4 кг – богатирські) переважно оббивають залізними пластинками.
Якщо пояснювати суть гри на хлопський розум (одразу зазначу, що ліпше раз побачити або «поґуґлити», ніж 10 разів почитати), то вони нагадують покращений боулінг: кидаючи дерев’яні ціпки-битки, гравці намагаються вибити з квадрата розміром 2 на 2 м встановлені там дерев’яні цурки (городки). Цікаві назви фігур: гармата, вилка, зірочка, стріла, рак тощо. Автор статті сам спробував узяти кілька уроків городків у КМС із Ужгорода Володимира Лебедєва. «Найбільша складність у городках – це те, що битка має летіти повітрям до певної лінії (за 30 см до самої фігури). Якщо вона падає ближче – кидок не зараховується. І взагалі,аби кидок вийшов вдалим, битка має потрапити впритул до фігури й паралельно до неї. Адже існують фігури, де елементи роз’єднані, тож слід вирахувати, скільки обертів у польоті зробить «ціпок», щоб приземлення було паралельним, а не навскісним. Є кілька технік кидка.
Перша спроба виконується з 13-метрової відстані (мінімум). Якщо бодай один елемент фігури відкотився за межі квадрата, можна підходити ближче – на відстань 11–7 метрів. Автор зрушив з місця фігуру, кидаючи з 13 метрів десь із десятого разу, вибравши найлегшу битку. А «ліквідувати» фігуру вдалося за 4 удари. «Непогано як для початку, – заспокоює пан Володимир. – Загалом досвідчений гравець вибиває фігури з одного або 2–3 разів – залежно від складності самої фігури. Кількість фігур у партії – 15. Нормативи виконуються за кількістю биток, витрачених на збивання всіх фігур, приміром, майстер спорту – це 25–27 ударів».
Тож в автора статті є ще можливість стати одним із кращих городошників: головне бажання, адже дехто з теперішніх починав і пізніше, ніж у 30 років, а продовжує й досі, бо пенсійний вік – не завада для заняття цим цікавим видом спорту.
