Боєць 2 гірсько-штурмового батальйону 128 Закарпатської бригади розповів, як 270 днів керував відбиттям штурмів просто на передових позиціях.
Сергій на позивний «Вінні» служить із 2019 року й за цей час навчився головному: командир не має права показати, що йому страшно.
На війні страх нікуди не зникає. Його просто вчаться ховати глибше — за командами, за жартами, за коротким «працюємо».
«Я перший вилазив, перший відкривав вогонь. Хлопці мали бачити, що я не боюся. А вже коли ніхто не бачив — тихенько лежав і молився».
Штурми були майже безперервними. Особливо в туман, дощ або густу сіру мряку, коли ворог намагався підійти максимально близько. Одного разу росіяни пішли на прорив на мотоциклах.
«Я побачив тільки світло фари й силует мотоцикла в темряві. Ми одразу почали по них працювати».
Потім — FPV-дрони, вибухи гранат і стрілецький бій просто біля бліндажа. Земля тремтіла від ударів, а повітря було важким від пилу й диму.
«Я вискакував і прострілював вхід, щоб вони не залізли всередину».
Були моменти, коли здавалося, що шансів уже немає.
«Нас дуже сильно накривало. Я вже подумав: все… Хотів хоча б голосове записати рідним».
Але навіть тоді Сергій знав одне — живим у полон він не піде.
«Я тримав біля себе гранату. Якщо б вони залізли — підірвав би себе. Але в полон не пішов би».
Серед усього пекла його тримала одна проста думка — дім: син та дружина. Їхні голоси й обличчя, які він прокручував у пам’яті між обстрілами.
«Я хотів тільки одного — повернутися до них».
Навіть під постійними обстрілами він майже не телефонував додому.
«Писав тільки смс, що все спокійно. Не хотів, щоб дружина чула вибухи».
Боєць провів 270 днів на передових позиціях між життям і смертю, де кожен ранок міг стати останнім.
Коли Сергій нарешті повернувся на мирну землю, перше, що зробив, — купив велику пляшку солодкої газованої води.
«Дуже хотілося просто солодкої газировки».
А потім узяв телефон і написав дружині коротке повідомлення, у якому було все:
«Я вийшов».
