Головний сержант взводу стрілецького батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Василь на позивний "Циган" на війні вже вдруге. У 2016 — 2017 роках він воював у зоні АТО на Луганщині — був сапером бойової частини Нацгвардії.
Як розповіли на Facebook-сторінці бригади, після демобілізації Василь повернувся додому на Хмельниччину й працював на цивільній роботі, а як тільки почалося повномасштабне вторгнення, пішов у військкомат.
"З нашого села пішли (повернулися у ЗСУ — ред.) всі АТО-шники, ніхто не чекав повістки. На перших порах служили на місці, а через півтора місяця нас перевели в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Тільки з мого села в наш підрозділ потрапило семеро чоловіків. На сьогодні залишилося четверо – один, на жаль, загинув, ще один отримав важке поранення й звільнився за станом здоров’я, третій звільнився за сімейними обставинами", — розповідає військовий.
Василь служить у піхотному підрозділі, тому часто виконує складні бойові завдання. Військовий брав участь в обороні Бахмута й Соледара. Своє перше поранення він отримав навесні 2024 року.
"Внаслідок обстрілу загорілася точка, де перебували наші медики, ми намагалися погасити полум’я, і тут прилетіла ФПВ-шка (дрон-камікадзе — ред.). Вона вибухнула за кілька метрів, я отримав осколки в спину й під пахву. Наступного дня в мене починалася відпустка, тому, щоб не втратити її, я навіть не лягав у лікарню. Наші медики витягли осколки, забинтували все, і я поїхав додому", — згадує військовий.
Зі слів Василя, найнебезпечніше його завдання — штурм на Запорізькому напрямку. Тоді підрозділ "Цигана" вибив росіян із займаних позицій.
"Нас накрили артилерією й дронами. Це був дуже інтенсивний вогонь, за годину налетіло більше 50 дронів. Якщо лежить хтось поранений, і ти намагаєшся надати йому допомогу, над тобою моментально зависає ворожий дрон зі скидом. Я отримав важку контузію і був змушений відійти з хлопцями вище по посадці на точку евакуації", — розповідає боєць.
Після лікування внаслідок важкої контузії Василь отримав реабілітацію й місяць зміг побути дома.
"У мене дружина й двоє дітей – син і донька. Зараз їм відповідно 6 і 4 роки, а на початку повномасштабки вони були ще зовсім маленькі й не розуміли, де подівся тато. Тепер син розуміє набагато більше й дуже гостро реагує, що мене немає. Син знає, що тато військовий і їде "на роботу". Діти — моя найбільша мотивація, я тут, щоб росіяни не дійшли до мого дому", — зауважує Василь.
