Постамент, на якому колись височів у центрі закарпатського міста "вождь пролетаріату", розкололи на 4 частини і наверху встановили хрест. Цей пам'ятний знак тепер розташований перед греко-католицьким колегіумом у Берегові, який був заснований у 2015 році єпископом Міланом Шашиком.
Урочисте освячення та закладання каменю під будівництво греко-католицького центру та колегіуму імені Елемира Ортутая відбулося у 2017 році на площі Сінній (колишня Пушкіна). До комплексу, згідно затвердженого плану, увійшов насамперед сам колегіум (гуртожиток) для вірників та студентів духовних навчальних закладів, а також коледж розрахований на 60 чоловік. Неподалік спорудили й молитовний храм, купольний хрест якого сягає заввишки 3 м, а його найвища точка знаходиться на висоті 38 м, тому її видно з різних куточків міста Берегова. Центр носить ім'я Ельміра Ортутая – берегівського священика, в’язня сталінських таборів.
Комплекс було відкрито і освячено 8 жовтня 2020 року. А через кілька років перед фасадом з'явився пам'ятник про який чомусь практично не згадувалося у місцевій пресі. Але історія його створення є досить цікавою.
Греко-католицький єпископат замовив створення пам'ятника переслідуванню церкви у радянській час відомому мукачівському скульптору Петеру Матлу. За його задумом, він розколе навпіл полірований гранітний циліндр вагою у тонну, заввишки понад два метри та завширшки півтора, а у розбитий простір розмістить потрійний хрест греко-католиків з п'ятиметрових металевих брусків, які символізуватимуть тюремні грати. Такимч чином сам хрест розтрощив основи ленінізму, які колись здавалися твердими, як граніт.
Пам’ятник Володимиру Леніну у Берегові у 1991 році знесли за ініціативи місцевої організації РУХу, а центральна площа міста згодом отримала назву угорського революціонера Лайоша Кошута.
До речі, перший великий і помпезний пам'ятник Леніну на Закарпатті з'явився у 1965 році - в обласному центрі, в Ужгороді.
"Достойним приводом для появи величної скульптури вождю стало 20-річчя "возз’єднання" Закарпатської України із Українською РСР. Саме на честь цієї події 26 червня 1965 року біля будови обкому компартії урочисто відкрили бронзового Леніна, який стояв на 4-метровому гранітному постаменті. Авторами були скульптори М. Вронський та О. Олійник і архітектор В. Сікорський. Пам’ятник мав статус державного (тобто всесоюзного) значення", - зазначає у своєму дослідженні "Ленініана" на Закапатті" Павло Леньо, кандидат історичних наук УжНУ.
Згідно його дослідження упродовж 1960-х років на території області було споруджено найбільшу кількість пам’ятників Леніну – як мінімум 28. Особливо багато їх з’явилося вже у "брежнєвський період". У 1967 році на честь 50-річчя «Великої Жовтневої революції» їх відкрили щонайменше в 15 населених пунктах краю. Серед них дві групові скульптури «Ленін і діти», а також два монумента вождя у повен зріст у селах Білки та Ільниця на Іршавщині.
Інші 11 являли собою схожі бюсти, які виготовляла львівська скульптурна фабрика. Таке рішення було вочевидь наслідком економії обласних та районних бюджетних коштів. Ситуація із «бюстами-близнюками» змінилася тільки в 1970-х рр., коли на зміну типовості прийшла гігантоманія та урочиста пафосність «кафедральних» пам’ятників, яка частково зачепила й Закарпаття.
У цей час прийшла черга на встановлення величних пам’ятників вождю в інших, після Ужгорода, важливих містах регіону. Вважається, що пам’ятники цього періоду відрізняються зовнішньою формою від своїх попередників: вони стають більш статичними та менш революційними, коли кам’яний вождь вже не закликає до подвигів та звершень, а демонструє «… вже збудоване «суспільство реального соціалізму».
На думку Павла Леньо, творці цієї скульптури тяжіли до канонічної традиції 1930-50-х рр., композиція скульптури виглядає динамічною, а бронзового вождя зображено у позі оратора, котрий звертається нібито до слухачів. Так само революційно та рішуче виглядають пізніше встановлені пам’ятники, зокрема, у містах Берегові та Виноградові.
Місцеві органи влади, усвідомлюючи неможливість виконувати 5-річні плани монументально будівництва, робили спроби їх реалістичного коригування. Можливо саме тому, попри фінансові та організаційні труднощі, упродовж 1970-х рр. в найбільших райцентрах вдалося збудувати пам’ятники Леніну з мармуру та бронзи, котрі одночасно підкреслювали статусність міст та символічно засвідчували перемогу соціалістичного ладу в країні.
Такі скульптури з’явилися в Хусті (1970 р.), Берегові (1972 р.), Чопі (1977 р.) і Мукачеві (1978 р.).
Вважається, що саме в період 70-х – початку 80-х рр. свого остаточного оформлення набула радянська святкова обрядовість. У цій сфері пам’ятники Леніну виконували важливу роль, оскільки будь-які державні свята чи офіційні зустрічі не обходилися без покладання квітів вождю та вияву індивідуальних і колективних почуттів радянських громадян.
Ленін «ідеологічно» уособлював весь комплекс суспільних відносин у Радянському Союзі і рефлектував як мирно-трудовий, так і військово-революційний героїзм. Біля увічненого в камені вождя розпочинали всі важливі державні паради й свята, відбували посвяти у піонери, реєстрували одруження й народження... За задумом ідеологів, Ленін мав супроводжувати радянську людину упродовж усього життя: в дитячому садочку, в школі, місцях дозвілля, під час роботи. Задля цього, окрім звичного зображення «дідуся Леніна», придумали інші канонічні форми, що були добре відомі населенню будь якої республіки Радянського Союзу: Володимир Ульянов-школяр або Володимир Ульянов-студент.
Наприклад, в центральному корпусі Ужгородського університету стояв Ленін юнацького віку, а в місцях, де перебували діти та школярі, часто зустрічалися фігури малого Володі Ульянова. Таким чином радянська пропаганда намагалася виховувати різних за віком споживачів його культу.
На кінець 1980-х років у Закарпатті було встановлено 48 монументів Леніну. Ці кілька десятків бетонних та бронзових «кафедральних» Леніних доповнювалися великою кількістю типових бюстів, розкиданих серед населених пунктів, заводів, шкіл.
Поступово, у результаті «перенасиченості» ленінськими образами символічного простору країни і Закарпаття зокрема, він став настільки звичним його елементом, що втратив своє сакральне значення. Згодом, вже наприкінці 1980-х і початку 1990-х років скульптурні зображення Леніна доволі швидко щезли, не викликавши якогось суттєвого суспільного резонансу та протистоянь серед населення краю. На місці ж «кафедральних» вождів упродовж наступних десятиліть з’явилися пам’ятники іншим героям та особистостям.
