«пожежка» не скоро приїхала б на Поштову

Ужгород – пожежо­небезпечне місто. Небезпечне, бо гасити вогонь тут складно. По-перше, машин мало, по-друге, 30-метрова драбина «пожежки» не всюди дістає, по-третє, міська влада свідомо і бездумно відрізає доступ вогнеборцям до об’єктів, де потенційно може спалахнути полум’я. А по-четверте і найголовніше – пожежники часто не мають, звідки набрати у свої машини води. Іноді треба їхати за кілька кілометрів від місця надзвичайної події, аби наповнити цистерну.

Днями працівники Головного управління Міністерства з питань надзвичайних ситуацій в області провели журналістам невелику екскурсію Ужгородом і наочно показали, з якими труднощами стикаються, коли треба їхати на виклик і рятувати людей та їхнє майно. Ми  ніколи над цим не замислюємося, та, виявляється, приїхати й погасити полум’я зовсім не просто. Особливо в Ужгороді. 

Перша проблема – вчасно доїхати до місця пригоди. Несанкціоновані стоянки автомобілів на центральних вулицях міста перетворюють рух ними на сповільнені кадри фільму, після якого треба вживати заспокійливе. Велика пожежна машина не в змозі маневрувати в постійних заторах, а її право на першочерговий проїзд – водіям, як то кажуть, до лампочки. Автомобіль, котрий попереду її гальмує, однаково ж не має куди звернути. Іноді, розповідають вогнеборці, у час пік доводиться 15–20 хвилин їхати однією тільки вулицею Гагаріна, не кажучи вже про центральну частину міста.

Друга проблема – перекриті вулиці. Мерія виділила для прогулянок зелену, пішохідну зону, і це похвально. Але водночас вона не подбала про те, як у разі біди пожежникам дістатися до будівель, котрі в цій зоні розміщені. Прикладів чимало. Навіть об’єктів, котрі внесені до категорії особливо важливих. Наприклад, бетонними плитами перекрита набережна Незалежності, де стоїть медичний факультет УжНУ чи управління Національного банку. Ба більше, саме приміщення мерії також важкодоступне. З одного боку – черги припаркованих автомобілів, з іншого – перекритий в’їзд. Єдиний ключ від замка – у сторожа мерії дяді Вані, якого ще треба знайти, коли щось станеться. Тож, умовно кажучи, якби пан Ратушняк горів, загасили б вогонь на Поштовій не скоро.

Третя проблема – брак техніки. Наразі три машини обслуговують не тільки місто, а й весь Ужгородський район. А єдина драбина на «пожежці» має тільки 30 метрів. Тож, коли б, збав Боже, горіла 16-поверхівка, зарадити біді було б практично неможливо. Начальник караулу СДПЧ 1 Ужгородського райуправління МНС Юрій Форіш каже, що у Львові, до прикладу, торік мерія придбала своїм вогнеборцям машину з 60-метровою драбиною за сім мільйонів гривень. Ужгородські ж пожежники на таку щедрість міської влади не сподіваються...

А тепер про найголовніше. Виявляється, часто виникають ситуації, коли просто нема, де набрати води, щоб загасити червоного півня. Якщо виникає пожежа в деяких мікрорайонах міста, наприклад, на так званій Червениці, їхати по воду треба за кілька кілометрів. В інших зонах тиск у мережі надзвичайно слабкий. У місті всього кілька точок, де можна відносно швидко заповнити цистерну водою.

«За нормативами, –каже пан Форіш, – при тиску в 1,5 атмосфери пожежна машина заправляється за 3 хвилини. У нас у місті нема такого тиску. Насправді ми іноді мусимо чекати й по 40 хвилин, щоб набрати води. У таких випадках міняємося: доки одна машина гасить полум’я, інша набирає воду».

Проблема, каже фахівець, у міській мережі водопостачання. Навіть якби дали тиск у півтори атмосфери, старі труби не витримають і потріскають. Хоч насправді й збільшити нагнітання води нереально. Бо навіть коли в одному районі міста підвищують тиск, то в іншому він автоматично знижується.

Інша біда – поламані гідранти, стаціонарні пристрої для відбору води на пожежні потреби із зовнішньої водопровідної мережі. Всі ми бачили такі червоні наземні пристрої – на них накручується пожежна колонка, яка має два виходи для пожежних рукавів. Всього наразі в Ужгороді є 619 гідрантів, проте кожен 10-й із них несправний. Як розповідають пожежники, старі чеські наземні гідранти кращі, ніж типові підземні радянські, так званого московського взір­ця. Чехи все робили на совість.

Згідно з нашим законодавством, обслуговування й ремонт гідрантів (котрі, до речі, мають бути встановлені через кожні 150 метрів) – обов’язок водоканалу. Але останній, за словами вогнеборців, не надто переймається цією проблемою. Пожежники двічі на рік перевіряють справність цих пристроїв, але все обходиться невеликими штрафами. Керівництво водоканалу самоусунулося від вирішення проблеми, і на ділі неприємності мають хіба що майстри чи начальники бригад цього комунального підприємства. У водоканалі пояснюють, що коштів на ремонт усіх гідрантів у них нема, постійно лагодять хіба що ті, котрі поряд із особливо важливими об’єктами (їх у місті 18). А про те, щоб встановити нові, мовляв, узагалі не йдеться, бо тільки один коштує понад п’ять тисяч гривень. Проблема ж тим часом лише загострюється.

Насправді це не такі вже й великі кошти. Принаймні вони точно не зіставні зі шкодою, якої завдає вогонь, або (і поготів!) із загубленими людськими життями. Усі проблеми, коли є бажання, можна вирішити. Влада ж обласного центру не хоче взятися навіть за найпростіше. Наприклад, прокласти під’їзди до Ужа й облаштувати кілька бетонних майданчиків-пірсів для пожежних машин. На це треба не так уже й багато грошей, майданчики не мусять бути дуже великими, бо радіус повороту пожежної машини – лише 8 метрів. 

Але, зрештою, зупинимося. Можна скільки завгодно говорити про проблему, шукати виходу й пропонувати варіанти. Однаково ж ніхто у міській владі нас не почує. Не для того вони туди йшли...

Ярослав СВІТЛИК