Юрій Гебеш зовні не дуже відповідає своєму позивному. Середньої статури. Не такий вже і високий. Як кажуть, «жилавий». Але під час розмови ти починаєш відчувати силу та мудрість і розумієш, звідки псевдо «Ведмідь».
Як йдеться на сторінці Закарпатського ОТЦК та СП, сержант Юрій Гебеш потрапив до війська під час мобілізації в 2014 році.
«Обов’язок захищати Україну затягнувся до сьогодні, – з усмішкою каже Юрій і додає, – Я в армії знайшов себе. Навіть не уявляю себе в цивільному житі. Коло побратимів – це як родина. І зараз думками я з ними, постійно спілкуємось. Військова дружба надзвичайно сильна. Якщо ти думаєш не тільки про себе, а як допомогти побратиму, переживаєш з ним радість і горе – це дуже об’єднує. Яскравих моментів дуже багато. У побратима син народився – всі радіють. Хтось одружився – теж радіють. Не повірите, там багато радості. Не один сум. Головне не зациклюватися на поганому. Усмішка допомагає вижити».
Всяке було під час тієї фази війни. Після Дебальцевого потрапив до шпиталю, а далі підписав контракт і залишився в 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді.
«Я пам’ятаю той день, 24 число. Для мене це не було новиною. Ми розуміли і були готові. І знаєте, я скажу те, що мало хто чомусь говорить. У мене повна довіра до наших командирів. Мені пощастило служити з взірцевими офіцерами. Багато з них вели нас на штурми, самі йшли з нами. І коли я знаю, що така людина з нами, це надає мені сил. Мені приємно, що у нас в Україні є такий офіцерський штат. З такими офіцерами… Розумієте, вони думають, як вберегти свій особовий склад і як виконати якісно задачу. Знаєте, можливо хтось в це не повірить, але я особисто бачив таких офіцерів, які поряд з тобою, в таких же умовах, теж в бруді і промоклий, теж втомлений, але він думає, вирішує і веде за собою», — згадає військовий.
«В армії проявляються як хороші риси, так і погані. Якщо ти в цивільному житті був достойною людиною, то і в війську ти служиш і тебе поважають, а якщо в цивільному був, вибачте на слові, непотребом, то і в армії ти ним і залишишся, але у тебе є телефон і потім виставляєш відео про те, як все погано, як тебе не люблять, які командири погані. А це, впевнено заявляю, наклеп. Всі командири, з яким я стикався, заслуговують тільки на повагу», — додає Юрій.
Після операцій на суглоби Юрій Гебеш був переведений на службу в місце постійної дислокації бригади, а згодом переведений до одного з ТЦК та СП Закарпатської області.
«Що я думаю приводу того, як зляться на ТЦК – це неправильно. По-перше не треба забувати, хто ворог і хто винний в тому, що йде війна. Питають, чого ми не там, а тут. По-перше – всі хлопці, які зі мною служать у підрозділі, пройшли бої і знають, що таке свист кулі, розрив 120-міліметрової міни. Вижили і зараз за станом здоров’я продовжують службу тут. По-друге, в армії є різні посади – кухаря, медика, зв’язківця, оператора БПЛА. І кожен виконує певні потрібні для існування армії обов’язки на цих посадах. Якщо не буде медика, кухаря, навіть музиканта, то, м’яко кажучи, важко буде служити. Кожна посада дуже відповідальна. І так сталось, що ми зараз несемо службу в напрямку комплектації – і ми мусимо виконувати свої обов’язки сумлінно. Від цього залежить боєздатність армії», — каже Юрій.
«Багато хто каже: «Хай спочатку депутати підуть, сини депутатів…». Якщо кожен буде говорити оце «хай хтось інший іде», то діла не буде. Особисто я навіть і не хочу з мажором служити, якого треба оберігати. Я краще піду з простим хлопом з села, в якому я впевнений на мільйон відсотків, що моя спина прикрита іншим побратимом. Якщо не ми, то хто? І не правда, що коли поповнення приходить, то їх зразу в бій кидають. Такого нема. Він проходить підготовку. Як бойову так і психологічну. На власному досвіді знаю, як хлопці сидять на полігоні і вже самі просяться в бій, «рвуть на собі тільняшки», але вони ще не готові і навчання тривають. Раджу бути уважним до того, що говорять і чому вчать інструктори. А вчать вони головному – перемогти ворога та вижити.
Я порівнюю армійський підрозділ з роботою підшипника. Коли він цілий, він гарно обертається, коли одна кулька вилітає, то все… це вже не підшипник. Система не працюватиме. Тому треба вчитися».
«Впевнений, якщо їх не зупинити, то ця війна точно торкнеться кожного – кожен будинок, кожну дитину, кожного батька і кожну матір. Ми повинні йти і захищати їх. Кожен, хто живе в Україні, повинен встати і піти захищати. Ворог не спить, він впертий, шукає місця, де прорватися. Хлопці тримаються, але їм потрібно допомогти, дати їм можливість відпочити, побути вдома. А от чоловікам, які ще не в армії, хочу дещо сказати. Якщо він буде ховатися вдома, не виходити з хати, чекати, щоб йому жінка принесла пачку сигарет додому... А він такий вип’є чарочку, вдарить кулаком, мовляв, я мужик, тому що я мужик. Ні, ти не мужик! Якщо мужик, то вийди і розправ свої крила і встань на захист своєї сім’ї. Будь захисником своїй сім’ї. Вони кажуть: «От коли ворог буде близько, тоді ми встанемо». Ні, тоді вже буде пізно. Якщо ворог буде вже тут, запам’ятайте, це буде дуже страшно. І ви не зробите вже нічого. І вас не спасуть ні гори, ні тунелі. Нічого не допоможе. Врятує тільки одне –набратися мужності і встати.
Повторюю, війна торкнеться кожного. Щоб війна не торкнулася – треба бути не тут, а там. Якщо не можеш автомат в руки взяти, то професій в армії багато, всі потрібні».
«От питають: «За що треба йти воювати?» У мене був побратим з Мукачівського району. Ром. 19 років. Їдемо з бойового завдання, а він каже: «Знаєш, Юрій Павлович, я тепер знаю, за що ми воюємо. Я бачу, за що треба захищати нашу землю.
Наші поля з золотою пшеницею». Каже: «Подивіться, яка навкруги краса. Я такого ніколи не бачив». Я йому говорю: «Так, тепер розумієш – за що. За нашу землю. Тому, що де б ти не був, у будь якій точці України – ти вдома».
