Землетрус 11 березня, який зруйнував значну частину Японії, ставши причиною страшного цунамі, що, в свою чергу, спричинило аварію на великій атомній електростанції «Фукусіма-1», привернув на себе увагу світу.
Щоправда, за давнім, цинічним та правдивим правилом медійників «будь-яка новина цікава три дні», привернув ненадовго, бо невдовзі чергова війна Заходу і Сходу в пустелях Лівії перебрала інтерес на себе, і тільки зруйнована АЕС, що досі викидає хмари радіоактивної пари, не дає забути по себе. Перечитуючи численні матеріали в інтернеті, присвячені японській трагедії, я для себе зробив висновок про руйнацію землетрусом не лише матеріальних об´єктів, але й принаймні двох міфів, досить сильних у суспільстві.
Перший з них – власне про Японію, але й нас він стосується. В загальній уяві Японія — країна, від якої, коли згадати ще радянський анекдот, ми відстали назавжди – країна майбутнього, технічних див, суцільного, доведеного до автоматизму, порядку. Що все не зовсім так, на піку загального інтересу я знайшов підтвердження в інтернеті, де з’явилася рецензія на англомовну книжку, присвячену Країні Сонця, що сходить. – «Найкращу книгу про сучасну Японію». Йдеться про працю Алекса Керра «Собаки та демони, історії з темного боку Японії», написану ще десять років тому. Східноазійська країна постає перед читачем зовсім в іншому світлі, аніж він звик її бачити з випусків новин та поверхневих репортажів журналістів, захоплених технічними дивами. Назва книги походить з древньої китайської легенди: імператор запитав у художника, кого малювати просто, а кого складно, і художник відповів, що просто намалювати демона, а складно — собаку. Адже демон існує тільки в голові художника, і яким би він його намалював, це буде правильний демон, на відміну від собаки, якого бачив кожен. На цій алегорії й збудована книга – мовляв, легше зобразити (та побачити) щось фантасмагоричне, аніж придивлятись до реальності. А вона, в описах Алекса Керра, в Японії досить неприваблива. Чого варті такі факти: 90% тамтешніх житлових будинків не мають звуко- і теплоізоляції, третина помешкань — навіть каналізації. Ми звикли, що японці кучкуються в мегаполісах у малесеньких квартирах від малоземелля. А насправді щільність населення там трохи більша, аніж в Німеччині, і менша, ніж в Голландії — країнах, де значна частина мешканців живе у приватному секторі. Попри наші уявлення про міста з хмарочосами, навіть у Токіо більшість будинків мають всього два поверхи, і це не через сейсмічну загрозу, а через штучні перепони будувати вище, аби створювати постійний дефіцит землі та тримати високі ціни на неї.
Виявляється, в японському лексиконі, як колись у радянському, нині популярним є слово «перебудова». До неї закликає прем´єр країни Коідзумі, але навряд чи в нього щось вийде – криза аж надто глибока. Борги більшості японських компаній обраховуються десятками мільярдів (приміром, національна залізниця боргує 250 мільярдів доларів), практично всі банки є банкрутами тощо – і це до потрійної катастрофи з землетрусу, цунамі та аварії на АЕС. Про останню, до речі, в книзі згадується окремо (нагадаю, написана вона 10 років тому). Перераховуючи інциденти на ядерних об’єктах вкрай сейсмонебезпечної країни, А.Керр пише: «У 2001 році на Фукушімі (так правильно називати вже всьому світові відому АЕС Фукусіма. — Авт.) тріщини в конструкції атомної електростанції були заклеєні кольоровим папером з надрукованим на ньому малюнком бетону, аби обдурити інспекторів». І це далеко не єдиний випадок. «У 1997 році та у 1999 році на атомній електростанції Tokaі в передмісті Токіо відбувалися викиди радіоактивних речовин. У 1997 році 70 кілограмів плутонію були "загублені" у ході пожежі. Дотепер ніхто не знає, де вони зібралися та в якій кількості. У 1999 році відбувся вибух, у результаті чого близько 700 чоловік одержали критичні дози опромінення (багато хто з них уже вмер) і мешканців близько 1000 будинків довелося евакуювати від станції. З'ясувалося, що роботи на станції велися з порушенням правил експлуатації. На АЕС були відсутні які-небудь засоби захисту, не було їх і в пожежників, як і будь-якого плану на такі ситуації. Місце аварії стали обклеювати клейкою стрічкою...». До теми безпеки АЕС ми ще повернемось, а завершити цю частину хочу ще низкою цифр. Попри стереотип про дуже дбайливе ставлення японців до навколишнього середовища (одразу згадується миття ніг перед підйомом на Фудзіяму) автор «Собак та демонів» побачив іншу картину: задля отримання державних коштів на виконання масштабних підрядних робіт японські корпорації методично нищать природу і Японії, і сусідніх країн. На величезні бюджетні кошти будуються безглузді дамби, зводяться дороги, що ведуть в нікуди, бетонуються гирла річок (усі великі ріки в Японії мають дамби і бетонні русла) та морський берег (ще в середині 1990-х років понад 55% морського узбережжя Японії було залито бетоном). Водночас, якщо вірити автору дослідження, Японія має найнижчі серед усіх індустріально розвинених країн норми контролю за шкідливими викидами в атмосферу, землю і воду. Зокрема, й понині в цій країні відсутній контроль за діоксином, речовиною, яка викликає рак. У книзі детально описані на численних прикладах механізми державної корупції, спрямованої на освоєння бюджетних коштів та приховування правди від населення навіть у найнебезпечніших випадках, та перелічені інші серйозні вади японського суспільства. Нині, на тлі змішаного із жахом інтересу до Японії, «Собаки та демони» із своїм звітом про темний бік життя Країни Сонця, що сходить, набула особливої популярності в англомовному світі, і було б добре, аби про цю книгу більше дізналися і в нас. Не задля того, аби позловтішатись – мовляв, не лише в нас є корупція та нищення природи, бюрократія, державна брехня та несправедливість. Куди важливіше позбуватися міфів та ілюзій, водночас позбавляючись і відчуття власної неповноцінності та вторинності.
Потрійна катастрофа завдала удару ще по одному міфові – про безпечність ядерної енергетики. Цього року і ми, і наші сусіди — Білорусь та Росія — відзначатимемо 25-ті роковини із дня вибуху на Чорнобильській АЕС. Після тої найстрашнішої техногенної катастрофи в історії людства переможна хода «мирного атому» тимчасово призупинилась. Європа почала шукати йому заміну, радянська влада під тиском громадськості також згорнула чимало планів (наприклад, була заморожена недобудована АЕС в Криму, відмовились від ідеї будувати атомну теплоцентраль в Одесі). Та, як виявилося, переляк був недовгим, і вже на початку 2000-х років у світі з´явився термін «ядерний ренесанс». На тлі подорожчання нафти та газу атомникам стало легше переконувати суспільство в необхідності будувати нові ядерні реактори. Після тривалої заморозки галузі на початку нового тисячоліття в Україні були збудовані два нові ядерні реактори на Хмельницькій та Рівненській станціях. Розширювати ядерні потужності почали і в Європі, а так звані країни третього світу просто охопила «ядерна лихоманка» — зводити атомні станції руками атомників США, Європи та Росії почали в багатьох досі «неатомних» країнах, від мирного В´єтнаму до агресивного Ірану. Щодо нашої країни, то документом «Енергетична стратегія України на період до 2030 року» було оголошено про плани звести ще 22 (!) нові ядерні реактори, як на вже існуючих АЕС, так і на нових майданчиках, наприклад, в Чигиріні та Одесі тощо. Захисники довкілля давно критикували цю стратегію, акцентуючи, окрім іншого, на можливості нових аварій на АЕС. Атомники ж не втомлювалися повторювати: Чорнобиля більше ніколи не трапиться. Та майже рівно через 25 років в країні, яку (як виявляється, даремно) ми вважали взірцем технічної досконалості та порядку, сталася аварія, хай і менша за масштабами (наразі), та все ж така, що мусить охолодити «ядерну лихоманку». Бо друга масштабна аварія на АЕС (а інших серйозних інцидентів, з меншими наслідками, на понад 400 ядерних реакторах по всьому світу можна нарахувати десятки) демонструє: повної безпеки цих об´єктів не може гарантувати ніхто.
Закарпаття, на щастя, в плани атомників не входить – хоча в радянський час чутки про майбутню «Закарпатську АЕС» ходили (мовляв, Вільшанське водосховище буде за озеро-охолоджувач, а електрика піде в братні соціалістичні країни). Та привід бути насторожі все ж є. Якщо в далеких від нас Сполучених Штатах пильно стежили, куди пішли хмари з заокеанської Японії, то чи можна бути спокійним, живучи в оточенні АЕС? Якщо поцікавитись географією найближчих до нас атомних станцій, то матимемо таку картину. Угорська АЕС поблизу міста Пакш знаходиться десь за 350 км по прямій лінії (а хіба радіації потрібні дороги?) від Ужгорода. В 2003 році при чищенні відпрацьованих паливних стрижнів на станції стався вихід радіоактивного газу, інциденту присвоїли третій рівень небезпеки. На приблизно такій самій відстані від обласного центру розташовані дві словацькі атомні станції — в Моховце та Богуніце. На останній 1977 року стався інцидент 4-го рівня небезпеки, із пошкодженням ядерного палива та виходом радіації. Від міста Нетешин (Хмельницька АЕС) до Ужгорода 400 км, що також недалеко. Враховуючи, що сейсмологи констатують постійну підземну активність в румунській зоні Вранча (в 1977 році через неї була пошкоджена АЕС Козлодуй в Болгарії), то бути цілковито спокійним за ядерну безпеку вже не доводиться. А радіти «ядерному ренесансу» — й поготів.
