Його слова – це не просто роздуми, а реальність, з якою доведеться зіткнутися Україні після перемоги
«Страх – це нормальна реакція на небезпеку, але він не повинен тобою керувати», – каже Андрій Лісков, начальник групи автотранспортного забезпечення та ремонту техніки. За понад 20 років служби він пройшов чимало випробувань – ліквідовував наслідки паводків, розміновував території, розчищав дороги від снігових завалів. А 2024-го тричі виїжджав у складі зведеного механізованого загону на Харківщину – в регіон, де небезпека чатує на кожному кроці.
Працюючи на деокупованих територіях, Андрій спостерігав, як руйнується буквально все довкола. «У селищі, де я побував у трьох відрядженнях, інфраструктура знищена на 80%, житлові будинки – на 40%. Це вже таке собі селище-примара, просто як Прип’ять», – розповідає рятувальник.
Постійні артилерійські атаки, мінометні обстріли, нальоти безпілотників – усе це стало звичним тлом їхньої роботи. Виживати допомагало суворе дотримання інструкцій. «Нас попереджали про небезпеку – ми спокійно відходили. Техніку ховали у лісопосадках, коли це дозволяла пора року. Головне – відійти від машини. Великий дрон не витрачатиме час на людей, його пріоритет – техніка».
Заснути на таких виїздах було не менш небезпечно, ніж працювати. «Одна з найстрашніших штук – це КАБ (корегована авіаційна бомба). Летить і гуде, як літак, а потім – бабах! І будинку немає. Одна така впала за 50 метрів від місця, де ми жили, інша – за 80. Два помешкання зруйновані, а воронка завглибшки 20 метрів».
Попри всі ризики, Андрій не має наміру зупинятися. «Буде мир – треба все відбудовувати. Спочатку очистити територію від вибухонебезпечних предметів, потім розчистити завали, а далі – будувати. Роботи вистачить не на одне покоління…».
