Інтерв'ю із гравцем молодіжного складу "Карпат" нападником Юрієм Гадовбою.
– Юрко, яким тобі запам’ятається сезон 2009/2010?
– Без сумніву, його запам’ятаю на все життя. Адже в складі молодіжної команди «Карпат» став чемпіоном України серед молоді. Знаєте, коли в перерві матчу «Карпати» - «Кривбас» нагороджували моїх партнерів, мені старшенно хотілося до них приєднатися. Але я в цей момент готувався до можливого виходу на поле в другому таймі.
– І розминався не даремно – на поле ти вийшов. Причому ігрового часу мав значно більше, ніж у грі з «Динамо», коли відбувся твій дебют в Прем’єр-лізі.
– Так, але я нічим не зміг допомогти команді, і ми програли, хоча по грі нічим не поступалися «Кривбасу». Моментів у нас було достатньо, аби, щонайменше, не програти. Але не вийшло. Напевно, це був не наш день. Однак у будь-якому разі треба визнати, що «Кривбас» зіграв дуже добре. І я радий, що ця команда залишилися у Прем’єр-лізі. Адже криворіжці насправді грають у футбол, а Юрій Максимов сформував непоганий колектив, місце якому аж ніяк не в першій лізі. Також шкодую, що вилетіло «Закарпаття». І не лише з тої причини, що я також родом із Закарпаття. Просто вважаю, що у цьому сезоні були більш «гідні» претенденти на пониження в класі. Наприклад, ті ж «Зоря» чи «Оболонь».
– Який з трьох матчів, що ти виходив на заміну, тобі запам’ятається найбільше?
– Думаю, два: з «Динамо» і з «Таврією». З динамівцями я зіграв лише лічені хвилини, а точніше, секунди, але хіба можна забути те, що творилося на стадіоні?! А я до цього хоча й трішечки, але був причетний. Це ж мій дебют! Ну й, звісно, банер фанатів... У Сімферополі я відіграв уже півгодини. Команда зіграла внічию, але при цьому гарантувала собі Лігу Європи. Таке також ніколи не забудеться.
– У «Таврії» могли й виграти. Зокрема, ти мав чудову нагоду забити, але воротар Старцев відбив твій удар головою. До речі, ти той удар наніс у стилі твого дядька Яноша – пробив з рикошетом від землі.
– Я виконував установку Олега Кононова, який нас вчить, що крайній нападник повинен завжди замикати дальню стійку. М’яч йшов верхом, тому бити довелося головою. А те, що удар вийшов з рикошетом від землі – чиста випадковість. Але дуже шкода, що не забив. По-перше, ми б майже напевно виграли гру. А по-друге, забити перший гол за основу в стилі дядька – про таке можна тільки мріяти.
– Колись ти казав, що твоєю мрією в дитинстві було зіграти за «Карпати». І ось вона збулася... Що далі?
– Як що?.. Тепер необхідно зробити все, щоб мати стабільне місце в основному складі «Карпат» і разом з командою досягти якомога більших успіхів. Я чим стаю старшим, тим більше переконуюся, що мрії, коли для цього щось робити, обов’язково збуваються. Наприклад, нам у молодіжній команді «Карпат» перед початком сезону поставили завдання вибороти комплект медалей, але ми мріяли про «золото». І от воно й стало нашим.
– До речі, гравцем якої команди – молодіжної чи головної – почувається Юрій Габовда?
– Скажу чесно – наразі молодіжної.
– І що необхідно, щоб так само ти почувався в основному складі?
– Це питання моєї психології. Не сумніваюся, що все стане на свої місця, як тільки я зіграю кілька матчів за овновний склад. А основне, я повинен відчути, що головний тренер мені довіряє. Зараз Олег Кононов не стільки мені довіряє, скільки в мене вірить – а це не зовсім одне й теж. Але я знаю, що він на мене сподівається. І зроблю все, аби ці сподівання виправдати.
– А сам ти в себе віриш?
– Звісно, так. Подібне зі мною трапляється кожного разу, коли я виходжу на новий для себе рівень. Так було, коли я з дитячої команди Мукачева приїхав до Львова в УФК, а потім став гравцем «Карпат-2». А коли мене перевели в карпатівську молодіжку, я деякий час навіть не міг повірити, що так близько підійшов до своєї мрії дитинства – грати за «Карпати». Але при цьому я добре усвідомлюю, що піднятися на новий рівень, це ще не все – головне, на ньому закріпитися і йти далі.
– У цьому сезоні ти за молодіжну команду забив 10 голів.
– В цьому заслуга перш за все нашого тренера Романа Толочка. Я і в попередні сезони мав чимало моментів забивати, але, як правило, сам не бив по воротах, а весь час шукав парнера, щоб віддати передачу.
– Тобі більше подобається робити гольові передачі, ніж забивати самому?
– У принципі, так. Але спочатку Вадим Аркадійович Белоцерковський у «Карпатах-2», а згодом і Роман Толочко в молодіжці дуже багато зі мною говорили про те, що нападник повинен забивати і сам, а не кожен раз робити передачу партнеру. Схоже, це приносить результат. Дай Боже, щоб почав забивати за основу.
– На яких позиціях ти грав у своєму житті і на якій з них ти почуваєшся найбільш комфортно?
– У мукачівських «Соколятах» я грав вільного художника – тренер дозволяв мені робити на полі все, що заманеться. Коли поступив в УФК, то Олег Дмитрович Родін мене ставив на позицію під нападниками. А в молодіжці я граю на правому фланзі – в півзахисті або в нападі. А самому мені найкраще грати крайнього форварда. Причому фланг для мене ролі не відіграє.
– У грі підробляєш м’яч під улюблену ногу?
– Ніколи цього не роблю. Загалом для мене немає значення, якою ногою грати. Практично однаково б’ю і з лівої, і з правої. У цьому сезоні мене значно частіше ставили на правий фланг, але і з лівого я також забив не один гол.
– Як збираєшся провести відпустку?
– Зараз треба доздати «борги». Адже я навчаюся на четвертому курсі Львівського державного аграрного університету. А після сесії держекзамени на бакалавраті. Думаю поступати в магістратуру. Так що відпочивати особливо ніколи.
