Отець Іван Ісайович у 2014 році став чи не першим закарпатським капеланом, який пішов на війну. Починав працювати з підрозділами 72-ї бригади, потім – з іншими, був двічі поранений, нагороджений медалями "За відвагу", "Патріот України", "Знак хреста" за заслуги перед ЗСУ та орденом "Народний герой України".
Капелан-волонтер із Закарпаття Іван Ісайович в інтерв’ю Наталії Петерварі для видання УНІАН розповів, чим відрізняється вторгнення росіян у 2014-му та 2022-му, наскільки гострою є нестача капеланів, чи пробудилась зараз українська нація та за яких умов священник може зняти рясу та взяти до рук зброю.
Отець Іван Ісайович називає себе капеланом-волонтером, бо офіційно не прикомандирований до жодної з військових частин, а допомагає багатьом – довозить вантажі, служить літургії, приймає сповідь і все це нерідко – "на нулі". Отець Іван має численних товаришів в Україні та за кордоном і допомагає екіпірувати необхідними речами підрозділи, до нього звертаються з найрізноманітнішими запитами, і все зібране в найгарячіші точки фронту він часто доставляє на власному авто.
Дзвінки зі штабу з проханням приїхати в ту чи іншу частину отець Іван отримує регулярно, а самі військові називають його "наш талісманчик". Але й вдома, у селищі Середнє, на отця Івана постійно чекають тисячі парафіян, а в його рідному селі Королево – два десятки вихованців сиротинця, який він утримує власним коштом. Для дітей, які живуть у власній хаті отця Івана і яких доглядають кілька монахинь, він – за рідного батька.
Отче Іване, розкажіть про себе – хто ви, звідки, як стали капеланом?
До 2014 року я займався тим, до чого мене покликав Господь – працював у парафії на Закарпатті, займався молоддю, мені добре вдавалася внутрішня комунікація всередині єпархії. Опікувався дітьми вулиці. Підтримував революції, тобто бажання людей жити не так, як старе покоління. А потім був 2014-й. На той час я працював головою церковного суду, мав деканат, міг плисти за течією, але… Але я люблю Бога, свою країну, люблю цей народ і служу йому, тому й пішов туди, куди пішла більшість наших хлопців-патріотів – на війну. Бо там теж була потрібна моя робота – праця капелана, яка тоді була, певною мірою, новинкою.
Службу капеланів прирівнювали до замполітів, якщо не помиляюсь…
Прирівнювали під спільним гаслом "Бути поруч". Але це мало бути – з військовими поруч, я бачу це інакше: якщо я з ними не працюю, не виснажуюсь, як вони, не входжу в їхнє становище, не їм разом з ними те, що вони їдять, не сплю разом з ними там, де вони сплять, не вдихаю той порох, тобто не знаю про їхні проблеми – і добрі, і погані, різні – то я не буду з ними поруч, я буду тільки вдавати. А я так не вмію.
Ви, по суті, стали першим закарпатським капеланом. З чого для вас почалася війна?
З роботи зі Збройними силами України у 2014-му. У нашій капеланській службі (капеланська служба від греко-католицької церкви України, - УНІАН) на ту мить нас було всього четверо, і це було дуже мало. Ми працювали там, куди нас направляв штаб капеланської служби при Генштабі. Тож спершу я потрапив на аеродром Мелітополя (Запорізька обл.), де в одному з підрозділів була потреба в душпастирі, й де я чітко зрозумів, наскільки складним на ту мить було переплетіння тогочасних українських настроїв і бажань. Там я бачив, хто є хто: хтось боровся, хтось просто виконував обов'язки, хтось казав "мене сюди пригнали", хтось здавав, а хтось радий був, що програємо…
А за два тижні мене перевели до Дебальцевого (Донецька обл.), де я провів понад півроку, з невеликими перервами на відпустку. Служив літургію щодня – залежало від того, коли була тиша.
Тобто, приїжджав додому - вертався знову в зону проведення АТО. Там і почалось моє знайомство зі 128-ю закарпатською бригадою, хоч я працював і з 55-ю, і з 1-ю, і зі 101-ю, бо це був штаб сектору…
На початках допомагав розробляти законодавчі проекти щодо капеланської служби, ми прагнули бачити її такою, як у всьому цивілізованому світі, щоправда, бюрократія це бачить інакше...
Тобто, бюрократія бачить штатну одиницю в конкретному підрозділі і все?
Так, і при цьому крок вправо чи вліво – "розстріл", а капелан насправді не може так служити, він, у першу чергу – священник, принципово – міжконфесійний, а це означає, що коли ти капелан – то служиш однаково всім.
Це теж була ідея нашого капеланського штабу. Вона запозичена з німецького та канадського досвідів. За кордоном відбувається так, що місяць служить католик, місяць – мусульманин, потім протестант і так далі. І це справді гарна практика. В Україні пішли дещо іншим шляхом – є квоти для капеланів, визначені для кожної конфесії окремо. Це, на мою думку, не дуже справедливо, але як є.
Вас називають волонтер-священик, тобто ви не стали черговою штатною одиницею, а працюєте самі?
З перших днів повномасштабного вторгнення росіян у 2022-му я надавав духовну поміч і співпрацював із командирами, з якими знаємося з часів АТО. Але десь за тиждень мене попросили приїхати і допомогти доставити вантажі – військові знали, що я на своїй автівці можу проїхати у будь-яке місце. Тоді, в перші дні війни, складно було з логістикою, і треба було розв’язувати локальні гострі проблеми. Розумів, що бригада може бути на Запорізькому напрямку, а якийсь підрозділ виконувати завдання в іншому місці. Тому довозив вантажі – починаючи від радіостанцій, медикаментів і до захисту й навіть харчів – прямо до підрозділу, з яким співпрацював із часів АТО. На ту мить це були Київ, Вишневе і Макарів – по суті, центр війни.
Пригадую, як десь на третій тиждень вторгнення заїхав у ліс і зрозумів, що те, що відбувається, справді страшно! На блокпосту мені сказали: "Залишайте речі, ми передамо". А я розумію, що якщо залишу десь там, на блокпосту, то коли воно потрапить до підрозділу? І чи не буде пізно? То й віз сам. Мені потім казали, що я "безбашенний"…
З підрозділом, якому довозив необхідне, ми вийшли з Київщини і пішли на Запоріжжя, з ними ж працюю й зараз. Приїжджаю, дивлюся, чим хлопці забезпечені, доставляю те, чого бракує. Поки вони розбирають вантажі, я маю можливість здійснити таїнство сповіді, поспілкуватись, послужити їм тим, чим можу, навіть приготувати їжу...
І мені дуже подобається те, що можу працювати в тих місцях, де я справді потрібен. Так, я залишаюся бойовим капеланом, я можу виконувати цю роботу, але входити в підпорядкування підрозділу і працювати там, де мені наказують, – не можу.
Як відбуваються богослужіння на передовій? На літургії ходять всі військові в підрозділі, незалежно від конфесії?
Раніше, під час АТО, ми називали такі служби читанням слова, і на нього приходили всі. Якось до мене навіть прийшли один єврей та двоє мусульман, часто приходили протестанти. Було очевидно, що слово їх єднало, при цьому я ніколи нікого не розділяв, не виокремлював. Прості військові шукали Бога, шукали куточок, де можна просто поспілкуватись, і я намагався їм це дати.
Сьогодні нерідко можна побачити відеоролики богослужінь. Це що, надсилають відеозапис служби на передову, аби самим не йти?
Є відеозаписи, це в моду ввійшло – показати, що я служу. Але яка з цього користь духовна? Стикаюся з тим, що багато душпастирської роботи – тільки мильні бульбашки. Бо коли потрапляєш "на нуль" або перед нулем за 2-3 км до військових, то видно, що до них ніколи ніхто й не приходив. А у звітах і паски посвятили, і працювали…
Часом можна було побачити священників, які приїжджали до військових на добу. Це було як нальоти: приїхали, день-два попрацювали, пішли. Так і психологи вміють: заїхали на годину чи добу, і гайда. Але так не можна робити! Військові – живі люди, з ними треба бути постійно, з ними треба жити і не обов'язково тільки служби служити, а й допомагати – їсти приготувати чи випрати шкарпетки, будь-що робити, і тоді вони відкриваються, тоді говорять, деколи і різку правду, в очі.
То капелан на війні – це не тільки душпастир, а й психолог?
Якось би я назвав це інакше, може, й гордовито прозвучить, але це як ангельський поклик – це вміння обійняти військового і вміння за нього молитись, вміння впасти на коліна і вміння, стоячи на колінах, підняти іншого з колін. Це справді і психолог, і священник, і друг, і побратим, і багато більше. Капелан, якщо не відчуває свого призначення, може стільки біди наробити, що після нього виправити буде важко. І так само психолог: якщо він не на своєму місці, то біди наробить.
фото надані капеланом Іваном Ісайовичем
Чи всі конфесії забезпечують свої квоти капеланами?
Не всі, капеланів бракує. Свого часу навіть порушувалось питання щодо впровадження у семінаріях спеціального курсу для капеланів. Але нас не почули, на превеликий жаль, ні ректори, ні єпископи…
Наскільки значна нестача капеланів?
Дуже велика, більш ніж 80% не вистачає, і це дуже погано. Адже буває, що й капелани не витримують, коли їм доводиться зіштовхуватись із втратами. Був і такий випадок: коли капелан, не скажу, якої конфесії, побачив серед убитих хлопців, із якими вчора спілкувався, то зняв одяг священника і взяв до рук зброю… А це заборонено.
Що значить візит капелана для військових?
Якось воно так виходить, що хлопці зазвичай після того, коли отримали сповідь та причастились, готові на все.
Кажуть, ворог у першу чергу цілить у капеланів та медиків?
Так, бувало. Це щоб підірвати моральний дух наших підрозділів.
Ви особисто часто буваєте "на нулі"?
І тепер звідти приїхав (наша розмова відбулася в перших числах червня, - УНІАН). Але завжди мене Господь береже. Пригадую, їздив якось у село Щербаки (Запорізький напрямок). Кажуть мені: "Ви туди, отець Іван, не доїдете, вам туди не можна". Відповідаю, що прошу вибачення, але поїду все одно, і збираюся, бо знаю, що там підрозділ, який хоче бачити священника. Знаєте, дивовижно, але Бог бачить, куди ти йдеш, і він знає, якою буде ця дорога. І ось, їду я в це село, а в асфальті десь на кілометровому відрізку шляху ракет зо двадцять з "Граду". Бачиш це, чуєш десь постріли, земля дрижить, але ти їдеш і… жодного вибуху. Приходиш і робиш свою роботу, вертаєшся, а потім хлопці телефонують з того підрозділу і кажуть: "Після вашого приїзду тиждень було затишшя". І я не розумію, як це інакше пояснити, як волею Бога. До речі, командир того підрозділу опісля називав мене "наш талісманчик".
Це не вони вам кадило зробили з уламків снаряда РСЗВ "Град"?
Ні, це київські зв'язківці зробили, воно з частин "Граду" з Дебальцевого. Це кадило зі мною часто їздить.
Розкажіть, як відбувається ваша співпраця зі штабом: вам телефонують і просять поїхати в той чи інший підрозділ, де є проблема?
Так, телефонують і кажуть, що треба поїхати, приміром, у напрямок Оріхова (Запорізька обл.), в такий-то підрозділ, і трохи попрацювати з військовими. І їду. До речі, у 2015-2016 роках існували мобільні групи, до складу яких входили психолог, капелан та інші спеціалісти, вони виїжджали на допомогу Генштабу. Зараз така практика певною мірою, на жаль, спотворилась, тому я працюю радше як самотній вовк. Моя праця – внутрішня комунікація між солдатом і командиром.
Що ви бачите в тих точках, куди вас просять поїхати?
Я бачу багато чого, а потім говорю про це з комбригом. Бачу, де виникає проблема, хто винен, наприклад, начпрод чи командир підрозділу, чи є якась інша причина – і звертаю на це увагу командування.
Тобто, з вами діляться всіма проблемами, не тільки духовними?
Так, довіряють. Але найперше тому, що бачать: якщо є проблема і я знаю її, то вона вирішується. Коли бачив щось "не те", то зразу звертався напряму, приміром, до комбрига, і реакція була протягом дня – не тижня, не місяця. І це добре, бо це допомога і командиру, і солдатам – як я вже казав, це внутрішня комунікація.
Я просто роблю чиюсь роботу. Так, вона і моя, бо вона спільна для держави. Але цю роботу мав би виконувати, наприклад, замполіт, офіцер по роботі з особовим складом. Та вони настільки завантажені паперовими справами, що не мають часу на реальне життя у воєнний час. І це найгірше, коли я бачу, що ми знову повертаємося у паперову армію. Я не знаю, як достукатись, як це змінити. Говориш відкрито "на низах" – чуєш: "Від нас вимагають!", "на верхах" говориш (а маю й таку можливість), то у відповідь "…та не може бути, розберемось"... І шкода, що це поняття – "я начальник, ти дурень" – досі нерідко працює.
Чи можете порівняти 2014-й та 2022-й?
Можу порівнювати як людина, капелан, а не як військовий. АТО для мене також було вторгненням. Можливо, назвавши ці події АТО, влада показала неготовність нашої держави до спротиву чи щось інше, але для мене це було вторгнення, і це було видно, про це треба було голосно кричати і працювати у цьому напрямку. Для мене що тоді, що тепер це – війна, яка несе розруху, вбивства, ґвалтування, приниження людяності.
У повномасштабному вторгненні Росії в Україну у 2022 році є тільки підкреслення того факту, що ті, хто напав у 2014-му, вирішили показати всьому світу, що для них жодні закони – ні біблійне, ні європейське чи міжнародне право – нічого не значать. Вони відчули себе богами, відчули свою силу. Насправді ж ця війна показала їхню слабкість як людини розумної, бо розумна людина не дозволить собі нищити все так, як нищить цей ворог – людина-диявол!
Важкість цього вторгнення у тім, що використовується багато фосфорних та балістичних ракет, зараз у бій відкрито пішло все, що є – починаючи від слова і завершуючи тяжкою зброєю. І це справді страшно!
І через це гинуть тисячі людей – і військових, і цивільних...
Так, це ще одна особливість цієї страшної війни. Багато патріотів, інтелекту, майбутніх будівничих України в перші дні і місяці війни поклали своє життя.
Насильницькою смертю загинуло багато невинних цивільних. І з огляду на все це, страшно, що є багато тих, хто зараз думає: "…а, може, припинити би трохи, домовитися...". Це не слушна думка, оманлива, бо назад дороги нема, ми можемо йти тільки вперед, до перемоги, і то вже буде перемога і над духовністю, і над матерією, тобто над державністю. Правда мусить перемогти.
Також зараз я все ж таки бачу, що світ об’єднується навколо правди – ще слабо, але вже об’єднується. А під час АТО світ мовчав, проковтнув ті події…
У одному з інтерв’ю у 2014-му ви сказали фразу, яку багато хто цитує досі: "Там, на сході, формується українська нація. Приємно, що піднявся не тільки захід країни, і центр, і південь. Вони воюють за своїх дітей і їхнє майбутнє, щоб вони виросли й не були рабами, щоб ними не керували кримінальні авторитети". Тепер пробудження свідомості в української нації відбулося?
Так, і ця зміна свідомості відбувається по всій Україні. Шкода, що з настанням війни. Насправді вже відбувся дуже великий перелом. Патріоти України, які жили в Слов’янську чи Краматорську, чи деінде на сході, й які раніше могли чути закиди щодо своєї "ідейності", тепер вдихнули на повні груди. Натомість багато тих, хто тяжів до Росії, бо не бачив і не знав іншого, зараз зрозуміли, як помилялися.
Переважна більшість українців прагне змін, я це зараз бачу. Думав, таких буде менше, але насправді їх більшість, і це і схід, і центр, і північ та південь країни.
Насамкінець, якими ви бачите наших воїнів? Вони, безсумнівно, Герої, але напевно, що ви маєте особливий погляд на їхній героїзм?
Я спілкуюся з нашими військовослужбовцями – на передовій, в окопах, під обстрілами чи на польовій кухні – і знаєте, що мене найбільше вражає? Їхнє бажання жити. Я бачу, що вони готові піти на смерть, щоб тільки жити. Оцей вислів – "Я йду на смерть, щоб жити" – вражає до глибини серця! Як священник, я розумію їх, бо вірю у вічність. І тільки потім, коли сам на сам із ними тихенько поговориш, чуєш продовження: "Якщо не я буду жити, то будуть жити мої діти, мої онуки, буде жити моя держава. Тому я йду на смерть, щоб жити". Це те, що дає мені сили, що не дає мені всидіти дома. Ось, я приїхав із фронту, і вже збиратимусь назад.
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
