Нещодавно в обласному театрі ляльок «Бавка» відбувся сольний концерт інструментального ансамблю «Рапсодія». Цей самодіяльний колектив зі званням «народний» очолює директор РБК Леся ДУБЕНКО. Приводом для інтерв’ю з нею став не лише цей перший сольний концерт, а й подія в особистому житті керівника ансамблю – день народження. Вітаємо Лесю Борисівну і пропонуємо читачам ближче познайомитися з її творчою біографією, з думками про свою роботу та про тих людей, що її оточують.
– У світ музики мене ще в дитинстві ввів батько Борис Григорович Дубенко – викладач Ужгородського коледжу культури та мистецтв. Його малою батьківщиною є місто Умань Черкаської області, а потрапив до Закарпаття, проходячи строкову службу в одній із військових частин.
Все життя батька пов’язане з культурою: раніше працював у обласному центрі народної творчості, облуправлінні культури, тепер викладає в коледжі культури та мистецтв. Мама Маргарита Іванівна 46 років пропрацювала вчителькою після закінчення Ужгородського державного університету.
– Три роки тому на Всеукраїнському конкурсі ім. Машкіна, де стали лауреатом, виступили в новому для себе амплуа – вокалістки.
– То був чи не єдиний випадок, коли я співала зі сцени. Незадовго до конкурсу з двома подругами, Вірою Сентипал (викладач Середнянської ДШМ) і Мар’яною Галайдою (тоді учасниця ансамблю «Рапсодія»), створили вокальне тріо при районному будинку культури. Це був творчий експеримент: хоч він і завершився успішно, але розвитку не мав. Скоріше, це була самоперевірка. Щоб сказати – і це я можу! Тобто, співаю лише для себе, для душі.
– А як Ви потрапили в РБК? Чи не з допомогою чоловіка Івана Білака, який на той час був начальником облуправління культури?
– Я принципово не хотіла користуватися допомогою з його боку. Роботу знайшла собі сама. Причому вельми скромну за посадою і зарплатнею. Не хотіла, щоб мені хтось дорікав, що в мене «протеже».
– З розповідей колег мені відомо, що за час, відколи Ви очолюєте Ужгородський РБК, вдалося не лише втримати осередки художньої творчості, що здавна діють на його базі, а й наростити їх кількість, збагатити палітру, поповнити репертуар новими творами. На кого спираєтесь у цій роботі?
– В першу чергу це – художній керівник Тетяна Раховська. Вона і талановита співачка, і прекрасний організатор, і керівник вокальної студії «Намисто». Завідувач дитячим сектором Василь Чендей – молодий, але вже досвічений баяніст-акомпаніатор. А також керівники ансамблів зі званням «народний»: Сергій Раховський, заслужені працівники культури України Єлизавета Сівак, Петро Сокач, Павло Пинзеник. Особливу подяку хочу висловити начальнику відділу культури і туризму Ужгородської РДА, заслуженому працівнику культури України Леонтію Ленарту.
– В РБК у минулі часи «прописався» кінотеатр «Доміон», який орендує площу. Як із ним співпрацюєте?
– Згідно з договором із «Доміоном», маємо змогу 12 разів на рік провести в концертному залі, де зазвичай демонструють кіно, свої заходи. Влаштувати концерт за таких умов непросто (підняття екрану, прибирання, озвучення, прикрашення сцени), все-таки намагаюся використовувати сцену за призначенням. Відколи я стала директором, кожен рік проводимо свято 8 Березня, запрошуємо керівників району, вони мають змогу привітати жінок з їхнім днем. Власними силами постійно організовуємо концерти, презентації, професійні свята, і не лише в «Доміоні», а на різних творчих майданчиках у районі. Кадровий потенціал будинку культури хоч і невеликий, але дозволяє розгортати цікаву діяльність.
– А що було до приходу в РБК? Наприклад, після музучилища.
– Перед самим випуском до нас прийшла диригент оркестру Закарпатського обласного музично-драматичного театру Тетяна Бабець: «Мені потрібні альтист і скрипаль». Їй показали пальцем саме на мене і мою подругу. Я пропрацювала в театрі п’ять років і зрозуміла: треба вчитися далі. Вступила до Ужгородського національного університету, на факультет романо-германської філології.
– Повернемось до скрипки...
– На стезю скрипки мене повернула вчителька. В житті взагалі щастило з учителями. В училищі мене навчав метр закарпатської скрипкової школи Павло Готвоні, але з третього курсу він виїхав в Угорщину. Тому мене взяла до себе викладачка Мирослава Томич, тоді ще студентка консерваторії. Я була її першою ученицею, і в нас був чудовий контакт. Вона інколи тепер каже: за роботу це була моя перша п’ятірка. Ми з Мирославою здружилися, навіть перейшли на «ти». Під час держ-іспиту, прослухавши мене, декан Львівської консерваторії запропонував вступити до неї. Я стала готуватися, але вийшло так, що незадовго до вступних ректор помер. Залишившись сама по собі, я так і не стала львівською студенткою.
Граю в симфонічному оркестрі облфілармонії з 2004 року, тобто відколи він існує. До речі, того ж року я з’їздила на три місяці виступів у Південну Корею з Національним симфонічним оркестром. Тодішній його керівник і диригент, наш земляк Віктор Плоскіна сформував експериментальний склад, зібравши разом музикантів із Києва, Львова та Ужгорода.
– Досі ми обходили таку важливу тему, як народний ансамбль «Рапсодія». Як Ви до нього прийшли?
– Вже працюючи в РБК, я зібрала своїх давніх подруг, деякі з яких уже встигли завершити з музикою, і запропонувала: хочете грати? Нічого конкретного не обіцяю, хіба що можемо піти на каву. Як було спершу – страшно згадати. Тепер питаю дівчат, чому погодилися. «Було просто цікаво», – кажуть. Лише згодом щось почало вимальовуватися: заграли злагоджено, записали кілька фонограм і – нас стали запрошувати на концерти. Тоді ми й зрозуміли, що «Рапсодія» заповнила певну музичну нішу, яка залишалася порожньою. Дякую за можливість бути постійно в творчому тонусі подругам-скрипалькам Аліні Гвоздь, Катерині Федаш, Мар’яні Оксенюк, альтистці Надії Карпинець, флейтистці Алєсі Фіщенко-Пулєй.
– Присвоєння колективу звання народного за короткий час його існування – визнання заслуг. В чому вони?
– Ми здобули дві нагороди Гран-прі – всеукраїнського та міжнародного конкурсів, маємо чимало інших відзнак і подяк. Але основною подякою вважаємо гарячі аплодисменти, які звучать на нашу адресу на численних святах, дійствах у області та за її межами (бо уже двічі побували в Угорщині). Але найбільш хвилюючі виступи у нас відбуваються на Ужгородщині. Адже тут ми починали, нас тут знають. Намагаємося встигати всюди, щоб і людям радість була, і собі задоволення. Хоч, не приховую, такі поїздки та виступи відбирають чимало сил.
– Ви спробували себе в кількох видах діяльності. Багато в житті побачили, знаєте і вмієте. Чи взяли свої основні висоти, чи прагнете більших?
– Маю багато бажань, але життя завжди вносить корективи. Є коханий чоловік, одинадцятирічна донька, котра так само, як і я колись, ходить зі скрипкою, гарно співає. Є чимало обов’язків перед рідними, друзями, не менше їх на роботі. Але для мене важливо – не розчинитися в них, не забути про себе. Тож я продовжую шукати себе. Знаю, що буде чимало експериментів і в роботі, і будуть якісь нові повороти долі. Головне – спрямовувати енергію на вартісні речі. Втім, знаю й те, що від музики в своєму житті вже не віддалятимуся. Вона стала частинкою мого «я». Довкола себе сприймаю все таким, яким воно є, намагаюся йти прямою дорогою. На скрипці граю з великим задоволенням, а от із життям, у схованки з ним, як ніколи не гралася, так і не буду. Це моє правило.
– На порозі Нового року не можу не спитати, де зустрічатимете це свято?
– Позаторік у ніч з 31 грудня на 1 січня була ведучою солідного корпоративного зібрання, торік разом з колективом виступали в Угорщині, нині ж вирішила, як кажуть, «повернутися в сім’ю» – відзначатиму новий рік разом з батьками, чоловіком і донькою.
– Що ж бажаємо Вам, Вашій родині, учасницям «Рапсодії», дружному колективу РБК нових творчих злетів, усіляких гараздів, удачі та здоров’я.
– Спасибі!
