Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою. (Т.Шевченко)
Справжній митець – то незвідана висота і глибина, яку кожен осягає, покладаючись на власні сили – інтелектуальні, духовні, освітні, фізичні, зрештою. Коли ж мова про такий талант, яким є Тарас Шевченко, пізнання ці нескінченні, як нескінченним є сам народ український, який всупереч кільком століттям бездержавності, загарбницьким війнам, асиміляції, возведеної в ранг державної політики метрополій, геноциди та масові знищення, щоразу відроджується, знаходить у собі сили для швидкого розквіту, як легендарний Фенікс, зроджуючи яскравих синів – борців за волю і незалежність.
Відроджується, бо гени зберегли в собі пам’ять Аратти, Трипілля, Змійових валів, Зарубинецької і Черняхівської культур, походів Святослава і діянь Володимира Великого, книгозбірні Ярослава Мудрого, «Слова о полку Ігоревім», національно-визвольних змагань І.Мазепи і П.Орлика з його першою у світі конституцією, І.Виговського і П.Дорошенка, Шевченкових малярських робіт і слова…
Щороку, разом з першими весняними промінчиками в наших душах оселяється й якесь бентежно-обнадійливе почуття віри у прийдешнє. Червоно-чорними візерунками (як у Павличкових «Двох кольорах») помережений березень в історії України. Щороку до нас приходять не тільки згадки про боротьбу жінок за свої права, але й згадки про події минулого, що відбувались цієї провесняної пори – Березневі статті року 1654-го, скасування кріпосного права 1861р., царевбивство 1981р., лютнева революція в Росії і з’ява Центральної Ради в Києві 1917 року, 80-річчя першого і слава Богові останнього Президента СРСР Михайла Горбачова, річниці з дня кончини Героя України Р.Шухевича, відомого митця й політика В.Винниченка та не менш відомого в історії Джугашвілі-Сталіна.
І все ж, для українців ця пора знаменна тим, що згадуємо про нашого Пророка – Тараса Шевченка. І хоч постанова уряду УНР від 6 березня про святкування Шевченківського дня надалі замовчувалась, як і сама УНР, з народної пам’яті ці шевченківські дні не витравити ніякими… -цидами.
Шевченко в однім ряду з небагатьма геніями, яких народжує народ, мабуть, для власного утвердження і збереження, як Мікеланджело й Данте в Італії, Шекспір в Англії, Руставелі у Грузії, Міцкевич у Польщі…
Пізнання Шевченка, як і пізнання батьківщини, розпочинається підсвідомо, ще в ранньому дитинстві з материнської колискової, з образів явора, соловейка, калини, вишневого садка, і згодом надійно й назавжди Кобзареві думи нами переймаються, аби ворохобити наші власні та народжувати нові.
Селянський хлопчина – кріпацький син – увібрав у себе не тільки дідові розповіді про гайдамаччину та материні пісні, а й самий народний дух незнищенності та прагнення до волі. Він зумів у дякових повчаннях перейняти не лише суто професійні малярські настанови, але й відібрати найбільш благородні зернини мудрості і любові, аби незадовго до смерті сказати щиро:
Орю
Свій переліг – убогу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть.
І кожне покоління збирає свій урожай із посіяного Кобзарем, часом міняючи місцями ядерне зерно з половою.
Бо як послухати радянських літературознавців, то Шевченко був найперше революціонер-демократ, борець проти українського буржуазного націоналізму, сатира його була спрямована виключно проти самодержавства, а «однобічне висвітлення особи Петра І – це одна з форм осудження самодержавства взагалі» і «дещо однобічна оцінка Богдана Хмельницького та Петра І зумовлена конкретно-історичними обставинами доби, в яку жив поет, передусім – тяжким становищем покріпаченого народу» (з приміток у п’ятитомному виданні 1984р.).
Тому й не дивно, що чим більше видавали і славили Шевченка, тим більш обчухраними виходили збірники, а коментарі давались на догоду горезвісній ідеї єдності російського й українського народів, а за суттю – виродженню народу українського. Забороняли його не тільки в дикій царській Московії, що з підступної волі Петра І стала Російським государством, вилучалися і з радянських видань найбільш гострі правдиві патріотичні речі, які не вписувались у «спільне» бачення історії. Сказане стосується найперше таких творів, як «Великий льох», «Іржавець», «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине…», «Стоїть в селі Суботові…» та ін.
Шевченко ставив Україну понад усе:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
В цих рядках хтось хотів бачити атеїста і тільки, щоразу нагадуючи й інший рядок із «Заповіту». Але ж це не так. Вся творчість поетова потверджує глибоку віру в Бога, святі поняття доброти, любові, душі, справедливості, матері, вітчизни. Не прагнув він проклинати Всевишнього, для нього Україна була всевишньою. І мав він право виказувати претензії до Вищих Сил і Долі. Бо:
Зажурилась Україна –
Така її доля!..
Ніхто її не рятує…
Козачество гине;
Гине слава, батьківщина;
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
ЇЇ розпинають…
…заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила…
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Тут і біль, і прокляття, і бажання допомогти, бити на сполох, і боготворіння. Вся поетична творчість Кобзаря є за своєю суттю дзвоном, набатом, підручником історії – не тим, розказаним німцем або переписаним (сфальсифікованим) у Москві, а тим, що жив у кобзарських думах і піснях, народних переказах, був уярмленим у спецсхронах, переслідуваним, але невмирущим.
Тому й сприймається наша минувшина, як суцільна несправедливість:
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив?
І все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Одна з найтрагічніших наших сторінок – Переяславська рада (а скільки їх іще буде за півтораста років після смерті Шевченка, аж до СРСР, СНД і ЄЕП). Колись не любили афішувати ставлення Шевченка до Хмельницького. А коли в академічних виданнях і друкували відповідні рядки, то вже обов’язково потрактовували, як загальну ненависть поета до всього панства. Та послухаймо, які слова вкладає Шевченко в уста України:
Панувала і я колись
На широкім світі, -
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну…
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі…
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Широченна панорама нашого болю і сорому, про які ми, нещасні, й не задумуємось, а здебільшого й не знали (колонізація Таврії, залучення козаків на будови Санк-Петербурга, нищення козацьких могил). Не знали, бо вчились за радянськими лекалами, бо не читали «Історію Русів», «Історію Руси-України», «Історію запорозьких козаків»…
Але ж мусили б прочитати «Стоїть в селі Суботові»:
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали…
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Хоча щиро по-християнському Шевченко й каже: «Мир душі твоїй, Богдане», однак не панство Хмельницького не подобалось йому, а нерозумний той крок 1654 року. І боліло Поетові народному, що склалося саме так і тоді, й пізніше, в 1669 – 1676 роках, коли славний гетьман П.Дорошенко не зумів відбити у москалів і «дурного Самойловича» Лівобережну Україну, і року 1709, що не «були одностайне» з гетьманом І.Мазепою фастівський полковник С.Палій, «прилуцький полковник поганий» Г. Ґалаґан, полковник стародубський П. Полуботок, який дуже пізно прозрів, уже в катівнях Петра І.
(Цікаво, а наші президенти і прем’єри разом з міністрами і мерами читали коли-небудь Шевченка?! Аби хоч могли усвідомлювати, що й їм буде «така дяка» за зраду України не лиш від частини сучасників, але й від нащадків).
Повні горя й розпачу картини, «що діялось по шведчині», коли «Петрові собаки рвали, гризли», запорожців «погнали на болото город будувати». Такі ж вбивчі характеристики царів, чиновництва, землячків-перевертнів, що цураються рідної мови, бачимо і в комедії «Сон».
Взагалі, Шевченко пророче-безпомильно відчував, де правда, а де підступна ворожа брехня й дезинформація. І коли історик А.Скальковський назвав гайдамаків плямою в нашій історії, розбійниками і грабіжниками, поет безапеляційно заступився за них:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбійник не стане…
Саме ці рядки в запалі дискусії на засіданні Шевченківського комітету навела відома співачка М.Стеф’юк як аргумент, чому треба присуджувати найвищу державну нагороду в мистецтві Василю Шкляру за правдиве відтворення національно-визвольної боротьби українців проти російсько-більшовицьких загарбників у 20-х роках ХХ столітт, тобто за роман «Чорний Ворон».
Характеристики Шевченка влучні і глибокі, інколи аж самовбивчі, за ними видно цілі епохи, й майбутні в тому числі:
Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси.
То оддасте.
А хіба ж ні? Хіба мало таких, які заради наживи і власного бізнесу, знижок на газ чи ще якісь вигоди готові не тільки «тушками» стати, але і здати цілі території, в яких нічого святого за душею?
Слово Кобзареве безсмертне, бо воно правдиве, бо воно звернене не тільки до сучасників поетових, але й до нас із вами, до наших дітей, до дітей дітей наших:\
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!..
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра…
Прислухаймось до нашого генія, до його заповітів, придивімося уважніше і в «рабах, подножках, грязі Москви», «ясновельможних гетьманах», що чваняться і добре ходять у ярмі, побачимо очільників українських – від Хмельницького й Самойловича до перших секретарів КПУ і президентів України незалежної.
Перечитаймо разом із Шевченком нашу славу, не минаючи ні титли, ні коми, подивімося правді у вічі, назвімо речі своїми іменами, учімося так, як треба, аби «мудрість була своя», не цураймося свого, аби діти нас не цуралися, обнімімося, мов брати, виглядаймо і виховуймо свого Вашингтона «з новим і праведним законом», і діждемось таки колись, адже:
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
