Баяністу Євгену Мусійцю – всього 20 років. Утім, це не заважає йому перемагати зі своїм інструментом не тільки в обласних конкурсах, але й міжнародних. Уже сьогодні його називають віртуозом і таким собі закарпатським Петром Дрангою. Євгенові викладачі кажуть – усе це завдяки щоденній праці та родині, з якої баяніст походить. Адже у ній – фактично кожен баяніст.
«Я працюю тут більше 30 років, і стільки ж знаю цю сім’ю. Радше я б навіть сказала — династію, — розповідає декан педагогічного факультету Мукачівського державного університету (де Євген, власне, і вчиться на спеціальності «музичне мистецтво) Ольга Хома. – Це дуже скромні люди, але по-справжньому закохані у свою професію, у свою роботу. А це дуже важливо, бо ж тільки за цієї умови людина може творити дива. Такі, як Женя Мусієць».
Початок династії поклав ще прадід юного баяніста, який самотужки вивчився грі на гармоні – дуже популярному в довоєнні часи інструменті. «Він був на всю округу гармоністом, — пригадує дідусь Володимир Князєв. – Грав на всіх весіллях, днях народження. А згодом вивчився і на баяні. І нас із братом захопив цим».
Одразу після війни музичних шкіл було. Точніше, вони ще не встигли відновити свою роботу. Тому нотній грамоті Князєви вчилися одразу на практиці – батько буквально на пальцях показував деякі акорди, діти ж запам’ятовували їх на слух. І так потроху освоїли спочатку легенькі пісеньки, а згодом отримали вже і серйозну освіту.
Коли ж у Володимира Князєва народився онук Євген, то дідусь взявся вже і за його науку. Згадав, каже, як його батько вчив, і подумав: «Та що я, онука не навчу?». Отак, з 4-річного віку його щоранку перед дитячим садком вони займалися грі на баяні — по 10—15 хвилин. Для того ж, аби наука проходила цікавіше, бабуся майбутнього баяніста вигадала просту, але ефективну систему заохочення – солодощами. Відтак Женя ніколи не просив шоколаду чи цукерок, а просто казав: «Бабусю, я тобі зараз концерт заграю». Зрештою, вже у 6 років Женя він уперше виступив на сцені. Виконував спеціально для нього написаний дідом твір.
А першим конкурсом, у якому взяв участь Євген, став одразу міжнародний – «Срібний дзвін», на якому він посів друге місце. Причому тоді перше так нікому і не присудили. А далі почалися вже різного штибу обласні конкурси, де за Євгеном були стабільно призові місця. «Коли я виходжу на сцену, то спочатку хвилююся, — зізнається баяніст. – Але коли беру перші акорди – забуваю про все. З того моменту я тільки з музикою».
Нині Євген займається на баяні не менше 3 годин на день. При цьому має слідкувати і за своєю фізичною формою. Адже інструмент досить важкий – понад 15 кілограмів. Попри це Женя каже, що не проміняв би його на жоден інший. Бо ж упевнений – з ним можна відтворити оркестровий твір і виконувати твори будь-якого стилю: «Для душі я дуже люблю Баха. Він мені близький. Коли ж маю гарний настрій – граю джаз. Крім того, освоюю і сучасні твори. Вони хоч і важкі для сприймання, але дуже цікаві. Мене взагалі вабить те, де я можу себе випробувати».
«Я завжди мріяла, аби у мене був чоловік-баяніст. Натомість так вийшло, що маю баяніста-сина, — розповідає мама Євгена, викладач гуманітарно-педагогічного коледжу МДУ Леся Мусієць. – Було б дивно, якби я не сказала, що дуже ним пишаюся. Він у мене, щоправда, дуже самокритичний. Ніколи себе не хвалить і максимум, що я можу почути, коли цікавлюся, як пройшов концерт, це його «нормально». Але я бачу, що він просто обожнює гру на баяні. Варто тільки подивитися на його обличчя під час виконання того чи іншого твору, і все одразу стане зрозуміло».
Сьогодні ж в Україні, на жаль, баян користується не надто великою популярністю. Відтак більшість виконавців орієнтуються на західного слухача, де до класики ставляться більш прихильно. Тому-то і Євген сьогодні інтенсивно готується до наступних міжнародних конкурсів, аби заявити про себе на всю Європу. Разом із тим Закарпаття покидати не збирається. Каже, популяризуватиме інструмент у себе на батьківщині.
